Моя бабуся, що пережила два Голодомори і просто повоєнний голод 46-47 років, а ще дві війни, до кінця життя по всяк випадок зберігала на шафі мішки зі свіжими сухарями, що їх регулярно міняла кожні пів року, згодовуючи старі запаси голубам на Львівській площі.
У свої двадцять п’ять я ще ділив «Снікерс» на три частини, аби порадувати доньку смачною цукеркою три дні поспіль, а у вільний від роботи в Національному театрі ім. Лесі Українки час, присвячував тому, щоб натягнувши на очі шапку, торгувати турецькими штанами з начосом на Республіканському стадіоні, де сьогодні «зубожілий» народ зустрічався з президентом України.
У нас не було ані кінематографу, ані телебачення. Все це — моє покоління піднімало своєю працею з нуля, аби вирвати у життя копійку, щоб вивчити та вигодувати дітей. Як угорілі ми носилися кастингами, знімалися у якійсь недолугій рекламі, хрінових серіалах, аби повезти своїх дітей за кордон та показати їм світ.
Знаю і розумію, що молодь зустрічає подібні розмови іронічною посмішкою. І це прекрасно! Бо я все своє життя «пахав» 24 години на добу, думаючи як вижити, як побудувати дім, як прогодувати родину, зробити своє життя ефективним і корисним для країни.
Це прекрасно, що мої діти, заходячи у магазин, обирають собі «соєве молочко» з десяти сортів і, навіть не уявляють собі що то таке: місяцями харчуватися гречаною січкою, прати целофанові пакети або двічі заварювати пакетик від чаю.
Їдучи в гарній закордонній автівці яскравими вулицями української столиці, де я народився і виріс, вільно висловлюючи свої думки, маючи змогу чесною працею заробляти гроші на гарну вечерю в ресторані, ніколи ні в кого не вкравши ані копійки (бо ніколи не був держслужбовцем), вільно подорожуючи світом, я інколи закриваю очі і бачу той 1992-й рік, коли батько (на той час народний артист України), привіз із Польщі 50 доларів, вторгувавши їх за декілька пляшок горілки.
Це була його зарплата за три місяці і ми рахували скільки потрібно працювати, аби купити новий європейький автомобіль, що на той час коштував близько 10 000 доларів. За підрахунками виходило — 50 років!!!
Я ніколи і нічого не отримував «на шару». Бо «шара» — прямий шлях у пастку. Це я добре засвоїв, спостерігаючи за мільйонами ошуканих вкладників трастових компаній, облудний дух яких знову носиться в повітрі, з тою лише відмінністю, що тепер ошукати можуть цілу країну.
Тому коли ви кажете, що ми, не маючи ані газу, ані нафти (прямий натяк на Росію) погано живемо, мені хочеться аби дорослі люди знову згадали 90-ті, а молодь подивилась документальне кіно про Сирію, яка ще вісім років тому була квітучою країною з потужною економікою та шикарними курортами.
Це я до чого?
Бережіть і цінуйте те, що маєте! Бо Орест Лютий (якого я вважаю пророком і гуру) вже зняв кліп «Котлети з онука», а днями приступає до роботи над апокаліптичним відео «Х*ЯК» у такий спосіб попереджаючи, що на нас може чекати найближчим часом.
Проте, користуючись нагодою, хочу ще раз сказати — Я ЛЮБЛЮ ВАС ДРУЗІ!! І хай там що, завжди буду поруч із своїм народом та своєю країною!
СЛАВА УКРАЇНІ! Люблю вас!
Щиро ваш — Антін Мухарський
