Якщо б сонце раптово згасло – то ми б про це дізнались через вісім з половиною хвилин. Вісім з половиною хвилин на Землі все ще було б світло і тепло, в силу відстані від нас до сонця та обмеженої швидкості світла. Але найдивовижніше – це те, що коли ми дивимось на Сонце, то ми дивимось у минуле. Бо бачимо світло, котре було там вісім з половиною хвилин тому.
Оця інерційність світла та тепла з нами і в житті.
Люди, події та речі часто зникають і припиняють бути, але ми ще відчуваємо їх присутність і навіть відверто продовжуємо бачити їх світло, хоча за тим світлом вже давно і слід охолов.
Люди холодні зникають практично миттєво, і зауважено, не залишаючи теплового сліду, але ті, що були теплими з нами – тануть поволі і відчуваються дуже довго. Таким чином ми ще довго відчуваємо своїх дідів та бабусь поза їх фізичними смертями, але у пам’яті вони світять і світять, і спогади про них от буквально теплі під пальцями, якщо торкнутись. Гріють.
Іноді я думаю, хоч і майже блискавична, але все ж фіксована швидкість світла – дуже милосердна задумка, бо не позбавляє нас тепла миттєво. Дає можливість ще побути, погрітись, звикнутись із думкою, зібратися із силами. Повдивлятись у минуле.
Хай навіть вісім з половиною хвилин.
Володимир Гевко
