… Дядько з райцентру бог зна якими манівцями пробрався до оточеного Чернігова з наплічником, у якому були металева кружка, ложка, мило і решта необхідного для війни. У його райцентрі тихо, не стріляють, але в нього душа болить за Україну і він пробирався в обложений Чернігів, щоб записатися в армію!
Йому 52, але виглядає на всі 62! І у військкоматі йому сказали: «Діду, йди онуків глядіть!». Не взяли. Дядько страшно пригнічений…
А іншого взяли — той теж так десь за 50+, але в нього досвід служби у гарячих точках. Він прийшов до військкомату і каже: «У мене оце все, що на мені, бо будинок розбомбили. Добре, що сім’я встигла виїхати…»
Ще одна свіжа історія.
Джерело, звісно, не назватиму. Отже, тероборонівці прийшли на околицю міста, бо була ймовірність наступу кацапні. Стали копати окопи, як раптом до них прийшов дід. Каже: ось моя хата поруч, ось ключі, коли треба буде, то зайдете помитися чи чаю попить. Лишив ключі, а сам кудись повіявся.
Хлопці докопали окоп і скористались дідовою гостинністю. Доки вмилися та попили чай – а то вже був вечір – підійшла до них ворожа диверсійна група. Козлопикі угледіли свіжі окопи та й нумо закидати їх гранатами. Кинули і чекають — що буде? Ну, а хлопці, напившись цілющого дідового чаю, вийшли тихо з хати і поклали всю мерзенну русню. Мінус 5 окупантів.
… Безумовно, у цій війні, як і в будь-якій, не бракує боягузів, панікерів, дезертирів, «всьопропальщиків», але про них згадувати нецікаво. Натомість отакі немудрящі і непридумані історії показують: ця війна справді є Широка і Народна, бо весь народ воює (ну, а мажорів, панікерів та «пропальщиків» ми до народу, може, й відносимо, але такого собі, біологічного…).
Василь Чепурний
