Коли людина багато говорить — обов’язково обмовиться, і розкаже те, що приховує, що озвучувати не хотілося б… А тим паче, якщо це — письменник.
Ось і росіянин Ніколай Коняєв, секретар їхньої спілки та ще й голова товариства православних (!) літераторів Санкт-Петербурга, оповідає про життя десь на дачі. Ну, там, паркан поставити — такі клопоти і мені зрозумілі, бо й мій паркан невдало з вітром поборюкався…
Але ж, які клопоти серед важливих у православного письменника тамтешнього православного російського народу: «… собрать яблоки, пока их не унесли».
Це мені якось дивно — у мене, в українському селі, яблука не крадуть, чи то пак, «не уносят». Не тому, що всі такі крепко православні, а просто у всіх є, всі посадили, всі не полінувались і виростили.
А ще канонічєскій православний письменник ласо поглядає на дармовщинку: «Ага, там самосвал щебенки вывалили… Надо туда и мне сходить, принести…».
Ну, і звісно – «неізбивниє думи» про Расєю, як же без цього: «И так досадно становится, что хоть немедленно бросай охапку с дровами и садись думать о многострадальной Родине, как помочь ей, как пособить бедной…».
Та вже ж!
А паркан хто ставити буде?
Така вона — національна російська натура.
Василь Чепурний
