Про українську армію й стандарти НАТО. Мабуть, я не маю що сказати на цю тему, бо стандарти НАТО різні, часто й не на хлопський розум. Але про один стандарт: інформування рідних про стан здоров’я солдата — як мама солдата — сказати таки можу. І сказати позитивно. Склалася така ситуація, що мій син-строковик потрапив до лазарету…
Потім потелефонував, сказав, що його виписали (чим хворів — добитися неможливо), пообіцяв зателефонувати у неділю і… не зателефонував. І які думки лізуть в голову — ясно, погані: а якщо це запалення легень чи ковід, а якщо знову у лазареті, бо чому ж не телефонує?
Відчуваю, мене починає «накривати». Їхати одразу не вийде, бо далеко. Усе валиться з рук. Гуглю номер 
частини і отримую від Гуглу телефон. Дзвоню. Черговий чемно слухає як я затинаюся, просить назвати прізвище, ім’я солдата, свій номер.
Через 10 хв мені телефонує комбат, повідомляє, що син мій живий і здоровий, на роботах. Коли звільниться — подзвонить. І так і є. Однак проблема в тому, що хлопцям не вистачає навіть розеток, щоб зарядити мобільний, коли його дають. Стандарти НАТО в першу чергу передбачають хороше фінансування армії і розумне витрачання коштів (некорупційне, про яке не здогадується, напр., пані Верещук — вона взагалі не знає, що таке корупція).
Наша армія вже не та, що була. У ній таки з’явилося те, що називається людським ставленням, зокрема до матерів та й до татів, що вдають із себе носорогів (в сенсі грубої шкіри), але теж хвилюються.
100 % наша армія змінюється у кращу сторону.
Роксана Харчук
