Ну що ж.
На п`ятому році українсько-російської війни, в самісінькому центрі української столиці, 6 листопада (чи коли там Ватутін «визволяв» Київ?) виховательки столичного дитсадка привели своїх маленьких підопічних до пам’ятника Зої Космодемянської та урочисто возложилі до нього квіти.
Навряд чи вони розповіли маленьким українцям правду про психічно хвору сталінську фанатку (до війни, як свідчать офіційні документи, вона неодноразово проходила лікування в психіатричній клініці Кащенка у Москві), яка просто виконувала наказ Сталіна від 17 листопада 1941, в якому (цитую мовою оригіналу) говорилося: «Все населенные пункты на расстоянии 40-60 километров вглубь от линии фронта и на 20-30 километров по левую и правую сторону от дорог, в которых находятся вражеские войска, должны быть сожжены и разрушены».
Тобто, ця безумна дівчина просто долучилася до сталінського геноциду проти власного ж народу.
На момент, коли диверсантка була відловлена самими селянами та здана німцям, вона устигла спалити три ізби. На четвертій її «попалили» саму…
Є документи й про те, як Зою вели до шибениці. Селяни, чиї будинки вона встигла спалити – били її палками й кричали: «Кому ты навредила? Мой дом сожгла, а немцам ничего не сделала». Потім, коли в село зайшла червона армія, тих селян розстріляли…
Водночас, я більш ніж переконана, що ані оці київські виховательки (по віку, до речі, не схожі на ностальгуючих за совком пенсіонерок), ані оті юні кияни, що кладуть хризантемки до пам`ятника, поняття зеленого не мають про існування в нашій історії постаті справді героїчної жінки – поручниці армії УНР, головної лікарки бригадного шпиталю 6-ї Січової стрілецької дивізії, котра, маючи численні поранення, так і не залишила фронтову службу, в подальшому ставши засновницею таборової філії Спілки військових інвалідів.
Її ім’я – Христина Сушко.
Її пам’ятника ви не зустрінете в Києві.
Хоча, як на мене, вона достойна цього набагато більше, аніж сталінська фанатка із Москви.
Галя Плачинда
