Нарешті потрапила мені до рук книжка Арсена Авакова «2014. Миттєвості харківської весни». Що й казати — актуальна тема «з перших рук». Але я тут не про зміст. Відомо, що вийшло дві версії цього видання — російська і українська. І в українській (яка й потрапила мені до рук) чорним по білому значиться: «Переклад зі слобожанської». Так само, як і в аваківському «Зеленому зошиті» 2018 року.
Колись на Франківщині почув класний анекдот. Два гуцулики сперечалися, які ж «совіти» були ліпшими — перші чи другі. І в суперечці народилася істина: звісно, що перші. Бо ті прийшли і пішли, а другі окупанти хазяйнували 80 літ… Проводячи паралель з нинішнім ковідом, лікарі та пацієнти сходяться на думці, що нинішня «корона» — це уже не вчорашня «корона».
Дорогий вербовий народе мій, сьогодні середа. Середина тижня. Середина тижня страстей Христових. А я хочу пояснити що таке ЩЕРБИЦЬКА КУЛЬТУРА. Се 30 літ умирання УРСР інституційно. Ялові творчі спілки, трухляві бібліотеки та нудющі музеї, театри без української драматурґії, філармонії без української музики, оперні театри без українських та україномовних опер, балетні трупи без українських балетів…
Російські пропагандисти включили Україну в перелік країн недружніх Росії. Сама постановка питання смішить. Ага! А ми би мали бути дружніми? Після того як Москва у серпні 2014-го розстрілювала зі своєї території наш прикордонний КПП «Новоазовськ», який з прикордонниками тримали мої побратими, я от просто сяяти мушу від любові до кулебяк і концертів балалаєчників.
