Нарешті потрапила мені до рук книжка Арсена Авакова «2014. Миттєвості харківської весни». Що й казати — актуальна тема «з перших рук». Але я тут не про зміст. Відомо, що вийшло дві версії цього видання — російська і українська. І в українській (яка й потрапила мені до рук) чорним по білому значиться: «Переклад зі слобожанської». Так само, як і в аваківському «Зеленому зошиті» 2018 року.
Ну, звичайно ж, переклад з російської.
Ні української мови, ні її слобожанського ДІАЛЕКТУ Аваков не знає. То навіщо ж маскувати очевидне? І навіщо вигадувати неіснуючу МОВУ — слобожанську — буцімто український варіант російської? Чи не для того, щоб леґітимізувати російську мову в Україні? А це те саме, що позбавити Україну духовного щита і меча, те саме, що запросити загарбників на українську землю — замість того, щоб захищати її і воювати за неї!
А починається все, як зазвичай, з «промацування» громадської думки, зі смішних — на перший погляд — інформаційних вкидів. Але ці вкиди робляться свідомо і системно: то Аваков видасть черговий переклад «зі слобожанської», то назве себе «русскаязичним украінскім націоналістом», то обізве Шевченка і Квітку-Основ’яненка «прєкраснимі украінскімі русскаязичнимі пісатєлямі», то Мендель щось бовкне про «українську російську мову», то цілий національний круглий стіл у Харкові проведуть, аби довести існування неіснуючої «слобожанської мови», і навіть заїкнуться про розробку її правописного стандарту (за словами Красовицького, власника «Фоліо», це нібито «дасть можливість тим людям, які складно спілкуються українською, не почувати себе носіями мови загарбника й агресора, а мати спокій у душі і спілкуватися власною мовою, до якої вони звикли).
Втішає єдине — подібні інформаційні вкиди викликають у свідомої частини суспільства несприйняття і обурення. Мова — наша духовна фортеця. І жодні авакови той мур не здолають.
Олена О’Лір
