Коли я ще парубкував, усе село саме переживало бурхливий розквіт кіна. Від одного сеансу на тиждень, з болісними зупинками для заміни касети з кінострічкою, а то й через обрив тої тертої-перетертої стрічки, а то й з перебоями електромережі, кіно впевнено переходило до відлагодженого щоденного видовища без перерв. Хтось добре дбав про одну з фундаментальних потреб соціалістичного суспільства – регулярні видовища.
Улюбленою темою жіночих теревень були кіноартисти. Їх обожнювали, їхніми фотопортретами були залілені всі стіни й альбоми, а культурні посиденьки були немислимі без розбору останнього фільму й вигуків «Боже, як він грає!»
То був золотий вік нашої містечкової культури. Кожен хлопець мріяв про свою кіноакторку (але мовчки), а дівчата носилися зі своїми глянцевими кумирами відкрито, зате ніколи через них не сварились.
І наче ж нічого не змінилось.
Артистів давно й безповоротно витіснили політичні діячі, так само харизматичні, романтичні й недоступні, вони так само, як і кіноартисти, не мають ніякого стосунку до реального життя, але так само створюють ілюзію, що саме вони і є справжнє, реальне життя.
Чому ж від вибору того чи того політичного опудала так тепер залежать стосунки між людьми? І навіть жінки, голубки наші тендітні й ніжні, готові видряпати очі одна одній за свого єдиноправильного? Невже й ви, істоти значно практичніші, ніж чоловіки, не бачите, що це все ті самі екранні примари, виготовлені в якихось закритих студіях, куди заглянути так само неможливо, як було потрапити в гримерку Смоктуновського чи Вячеслава Тіхонова?
І не треба так уже й довго жити, щоб переконатися, що політики справді вивчають реальне життя, але впливають на нього не більше, ніж синоптики на погоду…
Василь Триліс
