Дорогою домів повернув на «пару слів» Федорцьо.
«Що чути?» – питаю.
«Телефонував із-під Мар’їнки онук».
«Що каже?»
«Мало що каже. Про те, як там, не говорить. А я й не розпитував».
«А ви що казали?»
«Казав, що не буду просити його, як жінки, берегти себе. Я це прошу приденно в Господа. А йому з цілого серця бажаю солдатської удачі… Ти, Юрку, не перший із нашого роду солдат. У війську Ференца Ракоці воював куруцом твій предок. А другий був на фронтах Першої світової. Мій батько, а твій прадід, пішов добровольцем у Другу світову. Я відбував бойову службу в Єгипті, начебто у їхній формі. Твій батько пройшов Афганістан, а старший брат – АТО… І знаєш, що нас усіх об’єднує?”
“Що?”
“Солдатська удача”.
«В чому вона полягає, діду?»
«В тому, що нам вдалося повернутися живими».
Вгадую на тому кінці дроту напружене мовчання.
«Чуєш, Юрку?» – строго питаю.
«Чую, діду».
Мирослав Дочинець
