Вже дорослим я потихеньку (а часом телячими стрибками) вивчив французьку й англійську до рівня професійного перекладу звідти сюди й часом навіть звідси туди. Накопичений досвід мені вже ні до чого, тому можу поділитись.
Почну з того, що поважаю Остапа Вишню. По-перше, перший автор україномовних книжок у ХХ столітті, який реально мав мільйонні тиражі і заробляв писанням. По-друге, його реально ламали в тюрмах і таборах. Він, на відміну від пафосного незламного автора соборів наших прапороносців із тронками на берегах любові, справді сидів і його дійсно пресували. Фізично в тому числі. Не зовсім зламали, проте надламали серйозно.
Якби, Таїсіє, я знав,
Що зрадиш ти свою Вітчизну,
Я б не пісні тобі писав,
А відхідну на твою тризну.
Бо ти для мене – труп живий,
і я сказати тобі мушу:
Давно хотів відповісти тим друзям і знайомим, які не перестають дорікати, що я буцімто навмисне ізолювався від літературного середовища і фактично приховую свої твори від ширшої читацької спільноти, позаяк не виявляю належної активности, щоб зацікавити видавництва своєю творчістю.
Друзі, просив би всіх охочих прочитати цей запис до кінця. Щойно приїхав додому. У моїх книжок за крайній рік появилося немало нових читачів. Як ви знаєте, два романи із моєї, як називаю, «трилогії», тобто про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю», Івана Франка «Руки і сльози» цього року весною дійшли до фіналу Шевченківської премії…
Грудень був без морозів, йшли дощі, часто зі снігом, який однак не залежувався і швидко розтавав. Я здебільша сидів у хаті, а якщо й виходив надвір, то не надовго — пройшовся садом, постояв над озерцем і вертався додому. З якогось часу мене почала боліти права нога, і ставало щораз важче ходити. За́штрики, які порадив мені знайомий лікар по телефоні і які я сам собі впорскував у стегно, лише трохи стишували біль, але повністю не позбавляли від нього.
Закричав над криницею крук –
У криниці пригіркла вода.
Ти за тисячу довгих розлук
Закріпачену пам’ять продав…
Запугутькав із лугу пугач –
Скалічіли отави рясні.
Залишилася воля – поплач,
Залишилася тиша – засни…
У Києві вручили премії «Книга року BBС». Це вже 20-та щорічна премія за роки незалежності України. Переможці: Юлія Ілюха, “Мої жінки”, видавництво “Білка” (Книга року), Грася Олійко, “І ніякі це не вигадки” видавництво “Абабагаламага” (Дитяча книга року), Юрій Рокецький, “Всьо чотко!”, Сергій Кузьмінський і брати Гадюкіни”, видавництво “Наш формат”, (Книга року в номінації “Есеїстика”). Безумовно всі книги з короткого списку обов’язково варті прочитання.
Перед смертю Хоакін Монеґро знайшов серед своїх паперів щось подібне до спогадів про похмуру пристрасть, що пожирала його впродовж життя. У цій повісті використано фрагменти його сповіді, – так він її назвав, – своєрідні коментарі, які робив Хоакін щодо своєї недуги. Ці фрагенти подано в лапках. Сповідь адресовано його доньці.
Зі стареньким священиком ми зустрілися на Чернечій горі. Я прогулювався із псом, а він, очевидно, повертався зі своєї дачі. Впізнав мене – в церковній крамничці продається моя книжка. В долину ми спускалися разом, стримано говорили про се, про те.
– Щось пишете? – запитав він.
