Як відомо, 19 липня ввечері у Львові на вулиці Масарика було скоєно замах на колишню народну депутатку і мовознавицю Ірину Фаріон. Від отриманих ран, несумісних із життям, Ірина Фаріон померла в лікарні. Ми, українські письменники, не можемо стояти осторонь того кривавого злочину, учиненого проти людини, яка самовіддано боролася за українське слово, за українську мову, за незалежну українську державу.
Вчора в блискавках-новинах про замах на Ірину Фаріон хтось із журналістів ужив драстичне слово «підстрілили». Дуже точне для нашого «врем’я лютого», цинічного політхамства і політкарлицтва. Суть владарювання містечкової підворітні, за неписаними законами якої саме так «рєшаются проблєми»: «нєт человека – нєт проблєм».
Ще всі обставини убивства Ірини Фаріон не з’ясовані. Правоохоронці мусять знайти вбивцю, замовників убивства і з’ясувати мотиви убивства. Проте схоже на замовне політичне убивство, здійснене терористичним московським режимом. Це їхній стиль, їхній почерк, їхня історична практика.
Ірина Фаріон після замаху на її життя, померла в лікарні… Убили пострілом в голову. Померла громадська діячка, мовниця, професорка. Цю інформацію підтвердив голова Львівської ОВА Максим Козиицький. «Дуже прикро, але, попри всі зусилля медиків, врятувати Ірину Фаріон не вдалося. Щирі співчуття рідним, близьким та учням Ірини Дмитрівни», – написав він.
«Йогі непокоївся. З думки йому не йшло одне. Настала весна – тепер уже напевне, – а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його все дужче непокоїло. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки – і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку – і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце.
Це з тих віршів, що пишуться самі. Ідеш зраночку стежечкою по городу, спіткнешся на фразі й бігом до хати записувати. Читаю і серджуся сама на себе — краще б роман так дописувався. Але ж ні. Не дописується. А це вхопило і не відпускало поки не поставила крапку.
Боже, це неймовірно! Особливо, якщо взяти до уваги, що поетичний шедевр сотворений Наталією того дня!.. Ось так, я періодично визирав у вікно зі свого 13-го поверху, радів, що нарешті линув дощ на наших Позняках та закороткою була ця втіха: дощ припинився через п’ять хвилин. Що ж, і на тому спасибі, це краще, ніж суцільна нестерпна спека…
Сьогодні помер мій Брат, мій друг, мій порадник, мій навчитель Михайло Карасьов. Відомий український письменник: поет, прозаїк, публіцист, казкар, літературний критик. Автор десятків книг, лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, Василя Портяка, Олеся Білецького.
Ця книжка Софії Андрухович зовсім недавно побачила світ у видавництві «Комубук» і зразу ж збурила великі хвилі в літературному середовищі. Одні казали, що це круто і зовсім не схоже на ту Софію Андрухович, до якої звикли читачі її попередніх книжок. А інші, з якоюсь відчайдушною ненавистю, кричали, що це гидота і що така книжка не гідна бути на жодній полиці. Очевидно, коли книжка викликає такі полярні оцінки, то хочеться переконатися де ж все-таки правда.
Сьогодні всі вітаємо Павла Мовчана з 85-річчям і п’ємо чарку за нього, за його здоров’я, за той неоціненний внесок, який він зробив у нашу культуру, за його любов до України й за пристрасть, із якою він захищає українську націю й культуру!
