Прізвище Андрія Багмета, українського словникаря, мовознавця і письменника, не знайдемо в жодній енциклопедії. Навіть у відносно недавно упорядкованій Українській літературній, чи в іще новішій Енциклопедії сучасної України місця йому не знайшлося.
Забули?
Не знали..?
Майбутній вчений побачив світ 18 серпня 1887 року в селі Максимівці, що на Полтавщині, у бідній селянській родині. Після місцевої початкової школи десятилітнім писарчуком почав трудову біографію по різних економіях і конторах Полтавської та Катеринославської губерній. І на час служби у царській армії писарював при Полтавській місцевій бригаді. Демобілізувавшись 1918 року, повернувся в Полтавське реальне училище, де встиг трішки попрацювати перед війною. Потім було навчання у Полтавському інституті народної освіти, відомому сьогодні Полтавському педагогічному університеті. Після його закінчення Андрій Багмет викладає українську мову та літературу в школах та училищах міста.
Історик Ю.Гужва стверджує, що роки навчання та роботи А.Багмет поєднував зі службою в органах Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ). Проводив виховну роботу серед арештованих, за що навіть був нагороджений грамотою ЦК партії більшовиків та Центрального виконавчого комітету ще й відповідним нагрудним значком. Таку ж грамоту отримав і за роботу серед цивільного населення. Про Ю.Гужва написав в одній із полтавських газет, у розвідці під промовистою назвою «Визнаю себе винним у тому, що працював директором дитячого театру».
Ще до революції Андрій Багмет проживав у будинку для викладачів реального училища. А коли одружився із сільською інтелігентною дівчиною Катериною і в родині з’явилися дві донечки, то вирішив побудувати хату. Допомагали батько з братом. Спільними зусиллями хатинку звели на тодішній околиці Полтави, між вулицями Пушкіна та Пороховою. Хатинка була глинобитною, але на вигляд гарною, мала великі вікна і просторі кімнати. На жаль, не збереглася.
Здавалося, життя у молодого подружжя налагоджується. Але настали страшні роки Голодомору. Багмети бідували. Щоб якось прогодуватися, Андрій купував рядна, розмальовував їх саморобними фарбами і продавав. Вижили…
Ще студентом він захопився красою і багатством рідної мови, у вільний час записував взірці народної творчості. 1929 року в Полтаві вийшов «Збірник українських приказок та прислів’їв», автори якого А.Багмет, М.Дащенко та К.Андрущенко спробували зробити його доступним і зрозумілим масовому читачу. У періодиці А.Багмет друкував оповідання, вірші, драматичні твори. 1938 року вийшов його «Збірник вправ з орфографії» для школярів. Того ж року Андрія Євгеновича запросили на викладацьку роботу в Полтавський педагогічний інститут: там катастрофічно бракувало викладачів української мови й літератури.
Наприкінці 1933 року, після усунення Миколи Скрипника з посади наркома освіти України, розпочався наступ на викладацькі національні кадри. То був один із напрямків удару в загальній сталінській операції для придушення України. 1937-1938 роки підняли небачену хвилю жорстокого терору. Не уник цього жахіття і педінститут. За дослідженнями вченого-історика Л.Бабенка, у справах, «як «вороги народу» та їхні посібники, співучасники «контрреволюційних організацій», проходило близько 70 викладачів та 10 студентів. За вироками особливих нарад та судів, професора В.Щепотьєва, В.Верховинця та багатьох інших розстріляли. На кінець 1937 року з 235 членів партії педінституту «вичистили» 109, майже половину згодом арештували.
У своїх спогадах професор Г.Ващенко пише: «Коли в 1940 році я повернувся із Сталінграда до Полтави, в Педагогічному інституті із 130 українців-педагогів, що працювали в ньому від 1924 до 1933 років, залишилося тільки троє, і це були фактично не українці, а малороси… В її складі був лише один українець, але на початках 1941 року він був виключений з неї…» Очевидно, Ващенко мав на увазі Андрія Багмета.
Припущення підтверджує й письменник з української діаспори, полтавець О. Ізарський. У його романі «Полтава» Андрій Багмет став прототипом доцента Андрієнка. «Андрієнко, доцент педагогічного інституту, цілий рік не скидав української сорочки, а влітку теж звичайно бриля. На зиму в нього були чумаркою пошитий кожух і сива шапка… Віктор назавжди запам’ятав у садку заховану хату Андрієнків на Шевченківській, цілком сільську околицю. І, звичайно, сім’ю вчителя: самого Андрія Андрієнка, його вусища, голену бороду й конячі зуби, дрібні очі, схожу на наймичку дружину господаря, двох дочок – круглоголову й дебелу Соню, старшу, й трісочку, соломинку – Валю». (О.Ізарський, «Полтава»: «Сучасність», 1977).
Інший наш земляк, письменник Дмитро Нитченко, що помер у Австралії, так описує мовознавця-викладача: «Багмет був високий, стрункий, середньої комплекції, мав сірі лагідні очі, м’який голос, мав довгі вуса, проникливий розум і велику працьовитість. Його світом була мова, література і народна творчість. Він весь час проводив збирання й запис приказок, пісень, прислів’їв тощо».
На початку 40-х А.Багмет подав до видавництва «Радянська школа» «Матеріали до синонімічного словника української мови». Редакція переслала рукопис до Інституту мовознавства. Словником зацікавилися М.Рильський, М.Бажан і П.Тичина. Як стверджує Ю.Гужва, навіть був укладений договір із Центральним державним видавництвом. Але плани перервала війна.
Так сталося, що Андрій Євгенович залишився в Полтаві на час її окупації гітлерівцями. Щоб вижити, спершу крамарював на базарі, згодом знайшов роботу у Полтавському відділку Українського Червоного Хреста. Організація виникла ще 1918-го і діяла до 1921 року. Після втрати державності УЧХ не міг бути членом Міжнародного Червоного Хреста. Під час Другої світової війни українські лікарі та громадські діячі, не питаючи дозволу окупантів, відновили Український Червоний Хрест, створивши філії в різних містах України.
У Полтаві добровольці опікувалася військовополоненими, сиротами, бездомними, годували їх та лікували. Допомоги від німців УЧХ не одержував – існував лише на пожертви. Організація стала легальним осередком, навколо якого гуртувалися національно свідомі українці та учасники підпілля ОУН. Ідеї державної незалежності пропагували, збираючи у селах і містах краю продукти, гроші та одяг для радянських полонених. часто виїжджав. Як пише дослідник В.Ревегук, за час однієї із таких експедицій А.Багмету і З.Потульницькій вдалося зібрати 56 підвід продуктів.
Український Червоний Хрест проіснував лічені місяці: у березні 1942 року його ліквідували. Андрій Багмет очолив щойно відкритий міською управою дитячий театр. Ставили вистави для дітей і дорослих. Репертуар – українські розважальні п’єси. В театрі працювали понад 60 чоловік. Утім через безгрошів’я він почав занепадати, але Багмет з усіх сил «тримав» трупу, хоча б для того, щоб актори і робітники уникли невільницьких робіт у Німеччині.
Але повернулася радянська влада, і ті з українських патріотів, які врятувалися від фашистів, опинилися в катівнях НКДБ. У жовтні 1943 року заарештували і Андрія Багмута. В книзі І.Біласа «Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 роки» міститься «Докладная записка о вскрытой «Организации украинских националистов» в г.Полтаве». Ії скерував комісар внутрішніх справ УРСР Рясний до секретаря ЦК ВКП (б) Хрущова. У доповідній Андрія Багмета названо одним із керівників ОУН у Полтаві. Після численних допитів як обвинуваченого, так і свідків, які характеризували Багмета виключно позитивно, у лютому 1944 року справу закрили.
По війні Андрій Багмет став науковим працівником Інституту мовознавства АН України за місцем свого проживання. Взявся за впорядкування власних матеріалів для синонімічного словника української мови. Через деякий час Андрія Євгеновича запросили викладачем кафедри української мови та літератури Полтавського педінституту, там через два роки він захистив кандидатську дисертацію. І працював старшим викладачем до 1951 року. Викладав історичну граматику української мови, історію української літератури та діалектологію. Проте наказом від 13 липня 1951 року Андрія Багмета звільнили з роботи, зокрема й за те, що він «не підвищував свого ідейного рівня,.. не опрацьовував навіть «Короткого курсу історії ВКП(б)», перебудову викладання на основі сталінського вчення проводив надзвичайно мляво й неохоче».
А ще його звинувачували у націоналізмі, про що йдеться у полтавському збірнику «Історія факультету філології та журналістики». Пенсіонером Андрій Євгенович знову повернувся до своєї основної праці – доповнення і довершення синонімічного словника. 1959 року журнал «Вітчизна» розпочав його публікувати. У передньому слові академік Максим Рильський назвав Багмета ентузіастом, «який багато років з гідною заздрощів запопадливістю збирає, вивчає, систематизує синоніми української мови». На корисність і багатство словника вказує і Дмитро Нитченко: «Досить уже сказати, що окремі слова цього словника мають понад 100 синонімів. А слово «ходити» має 292 синоніми!.. Слово «жвавий» має 24 синоніми: бадьорий, бідовий, верткий, моторний, рухливий, скорий, спритний, швидкий, юрливий тощо… Крім того до слів, що мають багато відтінків, укладач додав підгрупи з різними відтінками чи значеннями. Наприклад, до слова «говорити» додав підгрупу «базікати», що має емоційне забарвлення. До неї входить 105 слів…»
З приходом нового редактора «Вітчизна» перестала публікувати «націоналістичний словник». В журналі навіть з’явилися статті-доноси зі звинуваченнями укладача в «теоретичній плутанині», невизначеності поняття синонімів, безсистемності тощо. Друкований донос подіяв: словник окремим виданням в Україні не з’явився.
Минуло десять років і письменник Дмитро Гринько розшукав рукопис словника, що ледве не загубився. Його почав друкувати журнал «Україна». Проте через два роки публікацію знову заборонили: накотилася чергова хвиля русифікації. Радянські чиновники звужували використання всіх національних мов, крім панівної російської. Словник, розвиваючи нашу мову, посвідчував її невичерпне багатство. І звісно ж, був не на часі. У статті професор славістики Пенсильванського університету Н.Пазуняк цитує Максима Рильського: «Є дивне якесь побоювання синонімів. Деяким перекладачам з російської чи іншої мови здається, що кожному слову тієї мови має відповідати тільки одне слово в українській мові. В цьому не можна не бачити серйозної небезпеки для культури нашої мови».
Лише 1982 року, в Америці, заходами філологічної секції Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ) вийшов друком «Словник синонімів української мови» Андрія Багмета. У виданні подано передмови з журналів «Вітчизна» (1959) та «Україна» (1969). Письменник і мовознавець Дмитро Нитченко писав:
«В інших країнах такий словник, як Андрія Багмета, вхопили б з радістю видавництва, підтримали б державні й наукові інституції та міністерства, бо то скарб культури й мови народу. А щодо автора, то він би відразу потрапив на сторінки енциклопедії, про нього та його життя надрукувала б преса розвідки чи статті. А що ж в Україні відомо про автора? Можна сказати, що нічого. Крім кількох деталей про митарства такої скарбниці слів української мови та перешкод і бюрократичного зволікання, нічого не відомо. А як він помер, то навіть згадки не було в пресі».
Андрія Євгеновича Багмета не стало 6 квітня 1966 року. Поховали його у на міському цвинтарі Полтави. Поховали і… забули.
І про мовознавця, і про його словник.
А він, той неоціненний набуток, за словами Максима Рильського, має бути у кожної освіченої людини.
