6 жовтня 2017 року опубліковано указ Президента України «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня юриста».
Там зокрема про те, що Петро Порошенко нагородив суддю апеляційного суду міста Києва у відставці Григорія Зубця орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, формулювання: «за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм».
… Як знати…
21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка (український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач) заарештували і 13-14 березня 1984 року на судовому засіданні (там головував той-таки Григорій Зубець, тоді заступник голови Київського міського суду), визнавши особливо небезпечним рецидивістом, засудили вдруге — до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
Етапом українського літератора і правозахисника відправлено у пермські табори – там у Валерія Марченка «відійшли» нирки. 5 жовтня 1984 року в тюремній лікарні в Лєнінграді він помер.
Свого часу в своєму «Слові», 1990-го року, видрукував есей Евгена Сверстюка «Свіча його віри», про Валерія Марченка. Потому – глибочезної сили!!! – «Лист до діда» самого Валерія. Далі, його ж таки річ, «Чому переклад»… І ще… І ще… Будучи коментатором в українському радіо, в редакції історико-публіцистичних програм, на першому каналі, з Валерієвою мамою, Ніною Михайлівною (земля Вам пером, УЧИТЕЛЮ, кандидат педагогічних наук) зробили не одну й не дві передачі про сина (навіть, іще ТЕ, радійне керівництво, «на планьорках-літучках», певно, з переляку, нас «хвалило»). Не раз і не два бував у Марченків на гостині, вдома, на Лівобережній. У давній дружбі з Валерієвим братом, Віталієм, і досі.
На могилі, восени, в Гатному, на Київщині (там цього року в’язневі cовєтських лагєрєй, на Покрову, поставлено пам’ятника) не раз збиралися. Отож, не чуже це все мені. В душі лежить-болить.
Одначе я не про те, як мовив би Ігор Римарук.
Якось з Евгеном Сверстюком зайшлося про їхніх катів: хто здавав-доносив, садив. З іншим Евгеном, Пашковським, сучасним українським прозаїком, ми тоді вже поважно, 92-го року, порушили на шпальтах «Слова» питання про ЛЮСТРАЦІЮ. Покійний Евген Олександрович, що одбув 7 років таборів і 5 заслання інтеліґентно промовчав!!! Мовчиться в Україні й нині!!!!
Хоча: Закон про ЛЮСТРАЦІЮ давно ЄЄЄ!!!
За 9 жовтня 2014 року. Його підписав Петро Порошенко. В «Голосі України» подано. Окрім того є люстраційні ради, комітети, бюро. Та що завгодно!!! Одначе вони нічого не роблять!!!! Списки агентів-сексотів-стукачів не відкриваються!!! Кати не люструються!!!
Аби не бути голослівним: уже на повну має працювати розділ І, стаття 5, пункт1, підпункт 33, за яким люстрації зосібна підлягають
«… особи, які до 1 січня 1992 року працювали на керівних посадах у Комуністичній партії СРСР, КДБ СРСР або свідомо (в т. ч. таємно) співпрацювали з органами державної безпеки СРСР, або брали участь у переслідуваннях громадян СРСР, зокрема:
ґ) виконували функції резидента, агента, утримувача конспіративної квартири, інформатора або позаштатного співробітника КДБ СРСР;
д) брали участь у переслідуваннях громадян СРСР з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру;
е) причетні до організації політичних переслідувань учасників українського національно-визвольного руху часів Другої світової війни та післявоєнного часу;
Нагадаю:
ЛЮСТРАЦІЯ (лат. Lust ratio – очищення) – в низці східноевропейських держав (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія, Румунія) особлива процедура перевірки осіб, які посідають відповідальні державні посади, а також кандидатів на ці посади щодо їх належности (в минулому) до керівництва комуністичних партій, службам державної безпеки або співпраці з цими службами. Люстрація проводиться на основі спеціальних законів, зазвичай спеціальними органами (наприклад, в Угорщині, це комітети, що їх обирає парламент у складі трьох суддів). Якщо на час люстрації встановлюються факти співпраці з тоталітарним режимом, особі надається вибір між добровільною відставкою (зі збереженням таємниці виявлених фактів) і примусовою відставкою (з публічним оголошенням інформації, що її компрометує).
Уже багато з того, що «наші» «зубці-медведчуки», пропаґандіст «тридоля», шмата «тереза», посол «волинський», театрал «тарас», літературний класик «василь»… і,.. і,…їх там ЛЕГІОН!! — тоді наробили-начудили, сприймається як далека і начебто неправдива надумана історія. А чудили вони добротно: аґентурно сексотили (криси – вони і є криси), вислужували-здавали – потому судили й садили – і, на перший погляд, здавалося б, дрібниці, з обов’язкових доручень на тій великій «виробничій» дорозі, для багатьох і багатьох людей вийшли на довгі роки таборових страждань і побутового горя. З огляду на це чимало речей – дрібних і недолугих – мене назагал не обходять. Усе береться. Відчувається. Там, НАГОРІ – не манна небесна. ВІН усе бачить. Звісна річ, якщо ми – люди добрі і в НЬОГО камінням не кидали..
Українська людність має, повинна, мусить, просто зобов’язана назавше взяти під увагу і запам’ятати всі злочини проти неї. Термінів давнини – щонайменших і жодних! – тут бути не може!
До речі: окрім усього, що значив вище, довелося працювати — конкретно й предметно — зі справою пані Ірини Калинець. Її здавали і садили всі ті, з ким пила каву, спілкувалася, «товаришувала»: директори бібліотек, кандидати наук, службовці. Пані Ірина (царство небесне!) не встигла, одійшла в засвіти: справу завбачливо перекинули зі Львова до Києва, зашифрували Проте: багато з ТИХ у Львові. Ще живі.
Підважити все. І то «плотно», повагом, розібрати. (Особисто, що можу – підіймаю). Бо Петро Олексійович до кінця життя їх нагороджуватиме.
Чоловік знає, що робить. Рука руку…
