Бабуня Пріська, що читала невидиме

Справжнє її ім’я було Єфросинія, як я дізнався вже з напису на скромній могилі, а так усі звали її бабою Пріською. Може, дід Іван і звав її коли хоча б Прісею, я того не міг чути, бо дід помер ще молодим 1913 року, залишивши її з великим господарством і 8-ма дітьми.

Мій батько був найстаршим сином (13 років), і на його плечі лягли практично всі чоловічі роботи, бо решта дітвори була броунівська дрібнота.

Як бабуня керувала тим товариством і досить великим господарством, я погано собі уявляю, але якось таки керувала: про це свідчила міцна згуртованість роду (а їх же й розвелося, Трилісів) і його непохитна, глибока, без жодних скидок повага до Бабуні. До кінця днів вона прожила в своїй старенькій хаті над Тікичем, на найпрестижнішій тоді вулиці Трилісівці (тепер Набережна), і то був центр нашого роду, там було закопано десятки пупів, туди як на прощу йшли вже геть дорослі діти, внуки, а далі й правнуки, й прапра…

Там завжди хтось товкся «в гостях», а то й цілою родиною жив у бабуні роками, коли нужда закон міняла.

Але найвеличніші події відбувалися в святкові дні. Мені назавжди світить оте давнє родинне Різдво, коли все, що мало краплину Трилісової крови або було до тої краплини дотичне, з ранку до вечора несло бабуні ВЕЧЕРЮ. Для мене цей ритуал був чимось вічним, незмінним і священним, але також і головною щорічною втіхою та насолодою.

Вже зранку мама ладнала мені ВЕЧЕРЮ на розгорнутій на столі гарній кольоровій хустці. Центральне місце там займав розкішний, учора спечений, запашний калач, а навкруг нього, та й зверху, накладалися дрібніші лакітки – пиріжки, цукерки, загорнуте в ганчірочку сало, відрізок домашньої ковбаси, пара лискучих яблук симиренок, баночка (частіше загорнута в папір холодна грудка) меду.

З цією ношею я вирушав до центру Катеринополя і за день мав обійти п’ять дворів – бабунин, двох хрещених мам і двох хрещених татів. Чого їх було аж по двоє, я, грішний, якось до ладу й не з’ясував. Чи то був такий пишний звичай, чи причина в тому, що мене хрестили двічі (другий раз уже при німцях, бо при совітах то робилося потаємці десь у сільській хаті). Але мене те все мало цікавило, а більше радувало, бо всі хрещені – то надійні джерела дарунків і гостинців.

У бабуні я найчастіше бував зранку. Першим гостем. І ось приймає вона мене в світлиці, де крім нас двох нікого більше нема. Я промовляю з порога відому мантру «Здрастуйте, з празником будьте здорові, прислали тато й мама вечерю!» – на що бабуня відповідає не менш священною формулою: «Здрастуй, Василю, і тебе з празником, а татові й мамі спасибі».

Далі все йде теж ритуально, але водночас і якось зовсім вільно. Ми сідаємо за стіл, бабуня розв’язує хустку й дістає принесену вечерю, викладає її тут таки на столі та з великим інтересом роздивляється й принюхується.

– Це мама калача пекла?
– Ще вчора гарячий був.
– Ой гарно пахне… Твій тато добре знає, якого борошна на хліб треба!

Калача і якусь частину гостинців із «вечері» бабуня забирає собі, але обов’язково замінює їх своїми виробами, це теж традиція. З такою обмінною вечерею я й мандруватиму цілий день від хрещеного до хрещеного; останньому дістається все, без обміну.

За балачками на столі якось по-казковому з’являється тарілка холодцю, пампушки, узвар, пляшка сивухи й два маленькі гранчачки. Аякже. За свято. За наше, татове й мамине здоров’я. Закусюй, закусюй гарно, Василю, тобі ж іще цілий день вечерю носити. То й що, там же мене теж підгодують. От і добре. Закусюй, не соромся. Може, ще налити?

Я задивився, як бабуня розгортає й смакує шоколадну цукерку, а вона раптом і каже:
– Ти, мабуть, оце дивишся та й думаєш: «Як це такій старій негарній бабі та може так хотітися солоденької цукерки?»
– Та… ні, бабуню… я так… просто дивлюся…
– А ти знаєш, Василю, – хочеться! От стара, погана – а добренького все одно хочеться…

Я почуваюся враженим. Не так тим контрастом між старою бабою і яскравою смачною цукеркою, як бабуниною здогадливістю. Ну, як вона прочитала мої думки?

Обійшовши хрещених, я вже під вечір знову повертаюся до бабуні, і отоді починається справжнє свято: до неї в хату сходиться вся родина, і святкується традиційне домашнє Різдво. Ми, малеча, всі такі собі двоюрідні братики й сестрички, забиваємося на піч, під піч, на ліжко – та будь-куди, то не має значення, головне – не пропустити дійство.

А дійство яке?!
Сільське, нехитре: випили по чарці-другій та давай співати. Співали дядьки й тітки дужо, натхненно і, на моє дитяче вухо, незбагненно гарно. Співи змінювалися експромтами й потужними жартами. Хтось скаржиться, що щось йому не п’ється, живіт болить. Може, й бреше, але правдоподібно. Його валять на підлогу, заголяють живота й ставлять «банку» – серйозного глечика, в якому роблять вакуум смолоскипом із ганчірки, змоченої перваком. Глечик втягує дядькового живота так, що, всупереч законам гідродинаміки, очі в дядька лізуть на лоба. Дядькові забило дух, він і крикнути вже не може. За який час хтось із тіток догадується, що діло кепське, жарт може погано закінчитись. Здіймається серйозний жіночий лемент, усі шукають макогона й урешті таки знаходять, приносять…

Хто тут лікар?
«Лікар» хапає макогона й з усієї п’яної дурости опускає його на глечик… Глечик розлітається на черепки, а дядьків живіт ще кілька секунд стоїть стовпчиком… Врешті дядько доходить тями: «Ви що, подуріли?! Я замалим дуба не дав!».

Регіт, дядька втішають чаркою, живіт якщо й болить, то дядько вже не скаже, співають далі… А ми, малі, ще будемо не раз згадувати ті інтермедії. Та й досі згадуємо…

Бабуня, як і всі сільські люди того покоління, була практично неграмотною. Але вона володіла якимсь нетутешнім даром читати невидиме. Про неї й слава така була. Вона належала до тих знаменитих українських бабів, що одганяють, одшіптують, одкачують, одливають різні хвороби людські й худобині, володіють якимись секретами гіпнозу, а водночас прекрасно знають народну медицину, від трав до замовлянь і співів.

Значною мірою це культивувалося й чотирма її доньками, а пізніше й невістками та внучками. Весь той матріархат отримав від родичів і односельців типовий (а водночас унікальний) сільський титул: ПРІСЬКИ.

За що я найбільше люблю мою бабуню й сьогодні, так це за те, що вона ніколи цими своїми здібностями не зловживала й не торгувала. Її побоювались, але ніхто ніколи не жалівся на її дурисвітську поведінку, злу волю чи здирство.

Бабуню часто кликали й до худоби. Чогось оце зноровилася корова: б’ється, до себе не підпускає, молока видоїти не дає… Бабуня йде в берег на пасовисько – не те що без палиці, а й без шматочка хліба, прямує до корови… ох, це видовище!

Корова, яка щойно казилась і дмухала на всіх, хто наближався до неї, стоїть спокійно, ніби нічого не трапилось. Хазяйка корови від страху заплющує очі. Бабуня просто, неспішно, без будь-яких «пасів» чи церемоній, підходить до корови, чухає її легенько між рогами, гладить. І весь час спокійно з нею розмовляє. Цей «сеанс» триває 5-10 хвилин.

Заворожена пастушня не рухається.
– А тепер хай собі пасеться, не чіпайте її ніхто. І більш не бийте її ніколи. І не кричіть на неї, – каже бабуня та йде собі додому.

«Корові – наче хто пошептав», — не нахвалиться її хазяйка. А бабуні додається слави. Ми всі купались у тому ореолі, навіть не задумуючись над неймовірно важкою працею й несправедливою долею цієї неграмотної й неамбітної жінки. Вдови. Мами. Бабуні. Моєї Бабуні.

Василь Триліс
Світлина Людмили ХВОЇ