Не забули? Містяни України нанесли потужний нокаут русскому селянину Славі Баранському, який працював топ-менеджером групи Fozzy (Сільпо) і дозволив собі цілу низку необережних фраз у соцмережах відносно українських цінностей, удаючи із себе чи то одесита чи одесця. Топовим висловлюванням Баранського стало: «Навіщо вам Морґенштерн, якщо є сільська «Плине кача?»
Проте це була лише вишенька у філософській системі Баранського, кредом якої була інша, глибша: «Сельскую тупость победит только город кладущий болт на ценности села».
У цій системі «сільський» — це український, а «город» — відповідно русскій. Тобто розшифровочка така: «Украинскую тупость победит только русский, кладущий болт на ценности украинцев».
Може, це і мало б під собою ґрунт, якщо б усьо русскоє означало міське і, автоматично, типу прогресивне (Слава до речі концептуальний «проґресист», і тому у всій цій історії для нього «нічіво лічнава»). Але навіть у глузливій фразі «Зачем нам Морґенштерн если есть сельская «Плине кача» автор не помітив, що якраз Морґенштерн — це і є СІЛЬСЬКИЙ башкирський люмпен, що робить кар’єру в маскультурі країни-колонізатора, а «Плине кача» вже давно — типовий МІСЬКИЙ романс, який співають якраз українські містяни. І сама лемківська пісня вже давно стала частиною міської культури, як, до речі, й «Ой, верше мій верше», що у виконанні татарки Джамали стала топовою на одному з конкурсів селебритіз у сільській, по логіці Слави, Москві.
Баранського таки звільнили — попри плаксиві пости підсудного про любов до України, висловлену, щоправда, «міською» нерозкаяною мовою Пушкіна-Морґенштерна. Але самі ініціатори успішного бойкоту так і не зробили глибших висновків із ситуації. Хоч здогадувалися, що таких Слав-Баранських повно працює на посадах топ-менеджерів по всій Україні. І вони нікуди не поділися.
У чому такі висновки мали б полягати?
Для Баранського у тому факті, що загроза бойкоту його компанії з боку містян України виявила в ньому справжнього селюка. У найгіршому розумінні.
А для усіх учасників шляхетного «гейту» цього русского пейзана в тому, що слід і самим припинити простодушно ототожнювати все базове українське з поняттям «села», а розгледіти в історичній географії України сотні невеличких міст і містечок, власне towns, в яких і творилася левова частка української 
культури, яку тепер приписують «селу».
Бо справді смішно!
Пушкін, який виріс й провів основну частину свого нікчемного життя по селах і мухосранськах — ґарадской арістократ. А шляхтич Панас Мирний, який жив лише у містах, а писав більше про towns, а не про село — став канонічним сільським письменником.
Так само припиняймо говорити про «сільські повстання», «сільські армії», на чолі яких стоять то люди з університетською освітою, то просто шляхтичі, і про «голодомор сільського населення», — ніби українські towns не піддавалися терору голодом. І багато инших ворожих за оптикою дефініцій, які дають потім змогу люмпенам, на кшталт Баранських фантазувати на тему прогресу за умов відсутності українців. Не забуваймо: Баранські серед нас і далі. У них добре працюють кар’єрні ліфти. І бойкотів на всіх не напасемося. Але наразі «сельскую тупость Баранского победил только украинский город, кладущий болт на ценности».
Ростислав Мартинюк
