Якось місяців зо два тому я вибрався суботнім днем на столичну книжкову барахолку. Ще на підступах до неї, одразу за підземкою станції метро «Почайна», мене тактовно спинили двоє середнього віку — чоловік і жінка.
— Перепрошуємо, — сказав чоловік, а жінка ніяково позирала то на нього, то на мене, — ми тут задарма у добрі руки віддаємо книжки. Хтось дарує котиків і песиків, а ми – книжки. Погляньте в нашу торбу, може, щось уподобаєте.
Біля їхніх ніг стояли три великі картаті валізи, дощенту напаковані книжками. Це було незвично і трохи дивно, коли тебе мало не за руку вхопили і пропонують книжки за поману, тоді як за кілька кроків віддаля за ті книжки відчайдушно торгуються.
Я схилився над торбою. А чоловік за якимось особливим критерієм продовжував висмикувати із натовпу мені подібних і пропонував ту саму торбу із книжками. За кілька хвилин випадкові книжники обліпили валізи, ніби бджоли квітник.
Тим часом я з прикрістю усвідомив, що натрапив не на ту бібліотеку. Там все було – російськомовне чтиво, від марксистсько-ленінського тлуму, від Пушкіна, Єсеніна і Маяковського до Євтушенка і Аксьонова… Було, напевно, щось і вартісне та тільки не для мене.
Я вже майже непомітно звідтам вислизнув, як раптом жінка мені в плечі погукала:
— Заждіть! Візьміть цю книжечку. Не відмовляйте…
Вона так благально і так смиренно зазирала мені в очі, що якби не загалом строкатий асортимент їхньої офірованої книгозбірні, я би подумав, що це пара якихось замаскованих і підступних релігійних «ловців душ».
Звісно ж, я взяв з її рук книжечку, як беруть проскурку в церкві, від якої годі відмовитись, але відійшовши крок і піднявши до очей убого виданий, на жовтому папері із тонкими палітурками томик, мало не впустив його із рук від неочікуваності й відрази. То була книжка, «отпечатанная с готовых диапозитивов в типографии издательства «Белорусский Дом печати» в 1991 році, і називалась — «Это я, Эдичка» авторства Едуарда Лімонова.
Про цього, з дозволу сказати, поета і письменника, політичного невігласа, синка енкаведиста я був начуваний. Добре знав, що він розпатякував і про Україну… Миттєвим моїм бажанням було пошпурити цю «кніжонку» до першої-ліпшої сміттярки. Але поки шукав сміттярку, гарячковість притлумилась, і на її місце потрохи-потрохи підповзала на гидкому, великому пузі… підступна цікавість. Так ця книжка опинилась в моїй хаті.
Аж до часу “Ч” вона припадала пилом у найглибшому кутку із рештою книжок. І саме того дня (!!!) я згадав чомусь про неї. Я гортав сторінки, вихоплював очима то той, то інший абзац, а вони, ті сторінки, за моїми руками, ніби трухлявисько, відслоювалися від зшитку. Книжка на очах розпадалася. З аркушами відбувалось те, на що вони й були приречені, напевно, загодя – хтось мав роздерти і пустити їх за вітром чи водою…
То було напередодні.
А нині в інтернеті промайнула новина: 17 березня на 78 році життя помер Едуард Лімонов…
Він все зробив і все сказав, що міг…
«Ах, родная, родная земля // я скажу тебе русское «бля»…
Або в тому ж романі «Это я, Эдичка», де він пише про гостинних американців, які надали йому притулок у Нью-Йорку і платили щомісяця по 280 доларів «велферу»: «Я не был официант, я не плевал им в пищу, я был поэт, притворяющийся официантом, я бы взорвал их на *уй, но мелких гадостей я не мог им делать… Я разнесу ваш мир, думал я…»
Я ж натомість думаю, що покійний тепер Лімонов не взявся нізвідки, він – плоть і кров «Росіі-матушки», він переповідав художньо думки і «чаянья» величезного прошарку російського суспільства, власне, «руського міра», скалки з якого розсипано по всьому світу. Вони мають демонічний відблиск. З’явившись одного разу милим голосом з картатої валізи, вони терпляче обживають чужий простір, аби за слушної нагоди «разнести ваш мир»…
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
