Я люблю мандрувати коротенькими вулицями Чернівців.
Особливо мені подобається маршрут: по Достоєвського, повз будинок Коперника, вулицею тепер вже Михайла Ткача і далі – в місто. Цим маршрутом я щодня ходив до мами і назад. Там, біля будинку Коперника, мені частенько доводилося зустрічатися з Ігорем Савчиним.
Ми віталися, ділилися новинами, він розпитував у мене про мої творчі плани. То був час, коли після якогось особливого матеріалу, його завершення і пересилки до редакції, мене відвідували піднесені стани: щойно матеріал опублікують – наступного ж дня я прокинуся в іншій країні. Нині в мене в подібних ситуаціях теж виникає стан піднесення, але він вже має інше наповнення і скромніші очікування.
А тоді все було саме так.
Ми зустрілися з Ігорем якраз біля будинку з баштою, традиційно пожартували про Коперника, і він запитав у мене, чи не маю я щось новенького. А я якраз надіслав матеріал до «Дзеркала тижня». Без вагань я почав переповідати Ігореві основні ідеї стану домогосподарств в Україні, який визначив як «ніша виживання».
Я спокійно це робив, бо Ігор справді мене завжди уважно слухав. Він навіть, часом у розмовах, сам апелював до моїх минулих текстів. І цього разу я помітив, що в нього кілька разів «спалахнули» очі, а погляд став сконцентрованим, він навіть якимось особливим чином склав пальці, похилив голову і почав ритмічно жестикулювати рукою.
У Ігоря гострий розум і точна реакція, часто він дуже влучно коментує мовлене мною, не чекаючи завершення думки. Та, мабуть, таким і має бути журналіст, а до того ж ще й спортивний коментатор: він гру «бачить наперед».
До чого я веду?
Того разу наступного дня я знову не прокинувся в новій країні, але з Ігорем ми провели кільканадцять хвилин у змістовному та приємному спілкуванні. Я часто з приємністю пригадую зустрічі з Ігорем.
До чого ж я веду?
Сьогодні я дивився якийсь фільм за участі Даніеля Отоя, в якому він кидає ножі в цирку повз актрису. Я вже давно помітив, що всі фільми за Отоєвої участі мені подобаються.
Коли я просто гортаю канали і випадково натрапляю на фільм з Отоєм, то далі вже нічого не шукаю. Я знав магію цього актора, але не міг її собі пояснити. Це бентежило мене, і щоб позбутися нав’язливих думок, я себе заспокоював тим, що він ніколи не грає у пустих фільмах.
І лише зараз, у тому фільмі, коли я дивився на сцену з ножами на арені цирку, то зрозумів, що Даніель Отой дуже схожий на Ігора Савчина, чи Савчин схожий на Отоя, чи Ігор та Даніель подібні.
Коли я віднайшов витоки моєї симпатії, до мене прийшло почуття полегшення та піднесення. Це не було те почуття піднесення, коли я розповідав Ігореві про «ніші виживання», і яке було доповнене очікуваннями прокинутися в новій країні. Ні. Але воно було не менш зворушливим. Щось подібне відчуваєш весною увечері, коли стомлений сидиш біля стодоли, дивишся на город, а картопля вже закладена.
Вийти з простору навіяної загадки, яка постійно бентежить, то велике щастя.
