Гранітне правило з часів масових тиражів і бронзових Іллічів: у наших видатних письменників і книжки мають бути видатними. Видаватися. Не в сенсі друку, а в значенні зовнішньої «опасистості».
Щоб отак солідно втратився, за живу вагу, поклав том на долоню, хвильку на витягнутій руці потримав і біцепса підкачав. Чи, як казав наш сусіда через межу Сєрьожа «Маця», «взяв у руки — маєш вещ».
То лише Франко міг на брошурки розмінюватися. Ті-таки Грінченко, Винниченко, Драгоманов, Хвильовий… Багряний цим теж не гребував, але то ж було далеко, у вигнанні.
А наші рідні класики — ні-ні!
Не менше трьох з половиною сотень сторінок, при цупкій палітурці, і доконче з патретом. Бо утла книжечка, як казав гоголівський герой, «нє по чіну»: страмно тоді і на очі колегам з’являтися — не те, що капітальні презентації та висунення на премії влаштовувать.
Оце дочитую «Україну в епіцентрі світового шторму» шанованого Юрія Щербака. Як сам автор під заголовком дописав: «Книга-прозріння». Добра книжка. Мудра. З багатим фактажем, точним правдивим аналізом, ясними висновками, чіткими посилами чи по-модньому — меседжами.
Юрій Щербак — чоловік і начитаний, і набачений-начутий, білим світом мандруючи, і добре обізнаний. Новітній Ной, «насичений днями». Безперечно, патріот. І душею не хвицяє туди-сюди. Не відаю, правда, ким більше він у цьому «прозрінні» виступає: письменником, громадським діячем, знавцем тонкощів геополітики чи дипломатом?
Але книжка до часу.
Деякі місця я б точно на цитати та постулати потяв би і — в маси. Військовим на політзаняття (якщо такі ще є) — взагалі миле діло! Вкарбовуються як заповіді.
Одна притичина: книжка зібрала статті, інтерв’ю, виступи останніх шести чи семи років. Ясна річ, ті, які тематично «лягають» під заголовок.
Не знаю, чи пан Юрій надбав сюди геть усе, що він видав за ці роки в різних газетах-журналах та з різних трибун. Маю на увазі, звісно, все на задану тему, але без особливого відбору.
Бо вже на третьомудесяткові сторінок починаєш ловити себе на незабутній милій школярській процедурі повторення пройденого, а на другій сотні читання викликає віроломні і неконтрольовані позіхи.
Меседжі стають мантрами: дратуючи сірі клітиночки, вони настійно вимагають віри і беззаперечного поклоніння. Підла аналогія тут-таки добуває із запілля пам’яті чорно-білу матрицю 6-го тому «Ленінським курсом» Л.І.Брежнєва, який колись вимучив процедурою видзьобування рятівних цитат для студенських семінарів.
До повної гами кольорів цього разу бракує хіба щоепохальних виступів на сніданках чи ще страшніше — телеграм «Пролєтая над тєріторієй Руминії, шлю пламєнний прівет братскому руминскому народу».
Я розумію, що у великих людей не буває дрібних думок. Усе для вічності. Колись Паустовський добував із шухлядних закапелків порожні пачки з-під цигарок, на яких хто зна коли робив нотатки, часто — одним словом,.. так от він діставав ці коробки, перечитував слова-шифрограми і підогріваючи цими «нотатками» письменницьку уяву, творив майже правдиві історії-спогади. Виходило іронічно і велемовно.
Наш автор, очевидно, теж свідомий особливого «державницького статусу» свого письма, тому завбачливо допомагає майбутній комісії з власної літспадщини (дай Боже, щоб, як кажуть в Одесі, не дочекалися): все, що з-під пера, — на низанку збірки, в бібліофільну бронзу.
Вийшло опасисто, солідно. На три з половиною сотні сторінок. Але, звиняйте, всякого. Частенько — однакового. За типографською пухлістю маліє прозріння.
