У ці листопадові дні два роки тому ми відзначали соту річницю від дня народження Дмитра Михайловича Прилюка – письменника і публіциста, професора, декана факультету журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. На цьому факультеті навчався колись і я. Маю багато цікавих спогадів про нашого мудрого Вчителя, людину великої і світлої душі. Одну із тих історій хочу розповісти.
… Проминуло три місяці, відколи я закінчив Київський університет і після переддипломної практики в обласній газеті «Вінницька правда» був призначений власкором цієї газети у Жмеринці. То було тоді 45-тисячне місто, друге за величиною після 300-тисячного обласного центру. До мого «власкорівського куща» окрім Жмеринського входили ще три райони – Барський, Шаргородський і Тиврівський.
«Вінницька правда» була тоді дуже популярним виданням, її щоденний тираж перевищував 220 тисяч примірників. Працювати у такій газеті було цікаво. Прекрасний і сильний творчий колектив, енергійний і дуже авторитетний редактор Володимир Якович Орлик. Завдяки йому я швидко облаштувався у Жмеринці, вже й квартиру отримав у центрі міста. І от якогось вечора на моєму робочому столі задзвонив телефон, я підняв слухавку зі здивуванням почув голос нашого декана професора Прилюка.
Тут скажу про нього трішки ширше. Дмитро Михайлович був людиною неординарною. Талановитий журналіст і письменник, він присвятив себе і науці. Писав наукові праці в царині засобів масової інформації. Був добре відомий на факультетах журналістики решти університетів Радянського Союзу і багатьох зарубіжних вузів. Займаючись науковою і викладацькою діяльністю, продовжував писати свої книжки і виступати у періодичній пресі як публіцист. Час від часу від газети «Сільські вісті» виїздив кудись у «глибинку» і писав чудові нариси та статті на актуальні теми сільського життя.
Колись, ще до Орлика, працював редактором «Вінницької правди», то ж добре знав Вінницьку область, а тепер підтримував телефонні контакти і з Орликом, і з тими старожилами «Вінницької правди», які ще пам’ятали редакторство Прилюка. Цього разу, телефонуючи мені у Жмеринку, він сказав, що задумав написати для «Сільських вістей» нарис про цікаву династію голів колгоспів Колесникових. Наймолодша представниця цієї династії 28-річна Олена, по чоловікові Подолян, працювала головою великого і успішного колгоспу в селі Мурафа Шаргородського району. Батько ж Олени, на той час уже пенсіонер, у повоєнні роки працював головою колгоспу в селі Станіславчик Жмеринського району. А дідусь Олени, вже покійний, колись, у часи колективізації, був обраний першим головою колгоспу у Станіславчику.
І от увечері приїздить Дмитро прилюк з Києва до Жмеринки, а наступного ранку їдемо у Станіславчик. Знайшли кількох старожилів, які добре знали цю сім’ю і пам’ятали ще дідуся Олени, поговорили з ними, знайшли Олениного батька, на вид звичайного простого селянина пенсійного віку, як і всі інші тутешні його ровесники. Разом з ним довго їздили по території, де він колись головував. Кожне дерево, кожен рівчачок, кожен струмочок пробуджували у цьому вже сивому чоловікові якісь спогади, якісь асоціації…
Наприкінці дня він запрошує нас додому «перекусити чим Бог послав». Заходимо на подвір’я. Скромна хата під шифером на дві половини. Із коридора ліворуч – велика кухня з піччю, закопченим керогасом і звичайнісіньким кухонним причандаллям, котре у кожній сільській хаті є. Тут ще й диван розкладний на випадок, якшо гості приїздять. А праворуч – велика кімната, на покуті образи у білих рушниках, під стіною дбайливо застелене ліжко з височенною пуховою периною і такими ж подушками, у центрі кімнати стіл під білою скатертиною… Видно, що упродовж віку ці люди жили скромно.
Сіли за стіл, дружина з кухні принесла якихось огірочків-помідорчиків, у дубовій діжечці заквашених, хліб у центрі стола поставила і вже гарячу яєчню, на салі смажену, прямо на сковорідці. Яєчня та, з великими куснями сала, щойно з вогню, ще продовжує шкварчати. Далі вже господар бере керівництво в свої руки. Він ставить на стіл великі скляні гранчаки і гранчастий дволітровий графин, повен синюватого самогону, кукурудзяним качаном затканий. Самогонка – з буряків.
Наш знаменитий київський професор з цікавістю розглядає той графин, а я із жахом думаю: ну, і як же ми будемо пити це фіолетове добро?! Вчора увечері я найкращий коньяк, який тільки був у Жмеринці, на стіл виставив, і то, коли з деканом чаркувався — рука тремтіла…
Господар тим часом упевнено розливає пекельну рідину по гранчаках, у ніс мені ударив різкий неприємний запах, я мимоволі поморщився, і тут перехоплюю погляд Дмитра Михайловича. Він помітив, що я геть розгублений, отож дивиться мені прямо в очі, і я, ніби по писаному, читаю в його погляді: «Нічого, Сашко, тримайся! Бачиш, зовсім просто живе ця людина. Для нього це звично і нормально. І хоч як нам з тобою зараз буде важко цю фіолетову «радість» пити, ми не повинні виглядати, ніби десь із іншого світу, ніби міські «штучки», що щирою селянською гостинністю гордують»… І підняв Прилюк свій гранчак самогону, по вінця наповнений, виголосив дуже гарний і щирий тост, почаркувався з нами і хильнув до дна, добрий приклад усім показавши.
…Того вечора — і спорожнілий графин цьому свідок — ми таки довели господарям, що селянською гостинністю не гордуємо…
Вранці наступного дня поїхали до Олени Подолян. Ну, у неї все по-сучасному: будинок великий, гарний, красиво обставлений. Стіл для гостей вже накритий, а на столі – чого тільки душа бажає. Олена ще з порога тільки глянула на обличчя наші – одразу все зрозуміла. Піднесла нам по повній чарочці: «Випийте трішки, воно одразу учорашнє попустить»…
Дуже гарно ми тоді поспілкувалися з Оленою, колгосп її подивилися, багато цікавого почули. От, зокрема, такий епізод. Незважаючи на те, що мала тільки 28 років — вже була з двома державними. Розповідала: «Один орден, може, й справді мною заслужений, а другим орденом потрібно було не мене, а ксьондза нашого нагородити»…
У Мурафі діє костел, є тут польська католицька община, але й українці в цьому селі також разом з поляками у костелі моляться. Місцевий ксьондз – дуже авторитетна у селі людина. І от, коли восени йдуть дощі, а цукрові буряки копати рук не вистачає, Олена йде до ксьондза… Ксьондз під час служби до пастви звертається: «Врожай може загинути, тому давайте не будемо дивитися на те, вихідний чи не вихідний, католицькі свята чи звичайні будні, виходимо в поле і врожай рятуємо!». І сам виходить вранці разом з усіма, стає першим над буряковими рядками у чорній сутані своїй, і цілий день працює не розгинаючись, а за прикладом ксьондза і вся його паства трудиться…
… Коли ми вже прощалися з Оленою, вона подарувала нам з Дмитром Михайловичем на дорогу по коробці смачних шоколадних цукерок «Метеорит» з горіховою начинкою. «От, дістала при нагоді,,,», – похвалилася. Тоді була пора тотального дефіциту. Цукерки ті на нашій же Вінницькій кондитерській фабриці вироблялися, але і в самій Вінниці, і в районах області у вільному продажу їх неможливо було купити. Навіть таким заслуженим людям як Олена Подолян…
… Через два тижні в «Сільських вістях», у двох номерах поспіль були опубліковані нариси Дмитра Михайловича. Чудовий майстер-клас і я тоді отримав – і застілля, і людяності, і журналістики…
Олександр Рущак
