Ексклюзивна хвиля

Якось посеред травневої зливи

Минулої суботи у нас була зустріч з з однокурсникам. Тридцять років випуску. Звичайно, все буле мило і душевно, ми ходили фотографуватися у жовтий корпус універу, де вже зовсім не так, як було чверть століття тому…

А культова 32-га аудиторія, де нам читали лекції світила науки, стала банальною читальною залою….

Я щиро раділа зустрічі з дівчатами і хлопцями, з якими мене поєднують теплі і щемкі спогади юності. Але сфотографуватися зі мною попросила Пашу Коротича.

… До нас на третій курс почали приходити хлопці з армії, серед них було і двоє «афганців» — Паша і Віталік. Ну, що тут такого, — думала я у свої двадцять, та й тема Афганістану на нашому ідеологічному факультеті не віталася; про те, що там відбувалося, воліли не говорити ані викладачі, ані студенти, ані самі хлопці.

Поки одного разу, посеред травневої зливи, на бульварі Шевченка, вже не пам’ятаю як опинившись з Пашею разом, ми заскочили у перехід — той, що на перетині із нинішньою Петлюри. Я дуже чітко пам’ятаю цей момент. Ми стояли в переході і спостерігали як великі дощові краплі б’ють по мокрих сходах, утворюючи довкола себе маленькі фонтанчики…

Паша зловив мій погляд і раптом сказав, майже безтурботно: «Коли лежиш у «зеленці», кулі, якими по тобі стріляють, потрапляючи у пісок, здіймають такі ж фонтанчики…». Паша при цьому посміхався, але я побачила його очі і злякалась.

… Я все одно тоді не зрозуміла, через що пройшли ці хлопці, та й розмов подібних ми з ними ніколи згодом не вели. Однак я пам’ятала його погляд і лише багато пізніше усвідомила, із якими тяжкими, загнаними глибоко всередину, психологічними травмами ці хлопці повернулися до мирного життя. А такого поняття як психологічна реабілітація ветеранів — у совку не існувало. Бо ж і війни «не існувало».

І от, п’ять років тому, влітку 2014 року я згадала Пашу – коли в метро зайшов чоловік, одягнутий у камуфляж. Обвітрене, загоріле на сонці лице, зашкарублі руки. Вони — люди у камуфляжі – тоді лише почали з’являтися на вулицях Києва. А Київ, тим часом, жив буденним літнім життям, не маючи поняття ані про Волноваху, ані про Іловайськ, та й взагалі не дуже усвідомлюючи, що у країні – війна.

Однак вагон метро завмер, побачивши раптом реальний доказ того, про що, як і за мого студентства, влада все ще воліла мовчати. Чоловік ні на кого не дивився. Просто стояв коло дверей. Але коли наші погляди зустрілися, я побачила в них те, що колись, багато рів тому, побачила в очах хлопчика, який повернуся з Афганістану.

Знаєте, є такий камінь яшма – в його розрізі можна побачити дивовижні пейзажі. У тих очах, як у розрізі яшми — можна було роздивитися жах, розпач, гнів, лють і страждання – все уперемішку. Це був дуже важкий погляд, від якого мені стало не по собі…

Насправді, навіть і не знаю, чому все це вихлюпнулось на папір. Просто я була дуже рада побачити свого однокурсника Пашу Коротича, дізнатися, що у нього все добре – і на роботі, і в сім’ї.

І я так хочу, аби всі, хто пройшов через війну – позбулися усіх своїх ран і болю.

Люблю тебе, Паша Коротич.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.