Культура

Ярмаркування на «Книжковому Арсеналі»

Книжковий Арсенал. П’ятниця. 24 травня. У маршрутці, вже літня, пані, до водія: «Гдє мнє вихадіть? Мнє нада на кніжную ярмарку!»… «Я там сходжу. Вийдете зі мною», — одказую.

Далі, з Василем Клічаком, Василь нині директорує в «Українському письменнику», говоримо, вийшовши, про все на світі.

Вже на самому «…Арсеналі» — вариво.
З ким ручкаюся, перекидаючись словом, з ким подовгу, на розмову стаю.

Олександр Ничипоренко. Депутат ВР першого скликання. У Народній Раді був. Давній друг-товариш. Не бачилися год 100. Пізнав мене. «Помолодів ти», — до мене. «Ага», — кажу.

Під куполом — сцена. Музична команда «Близькість». Богдан-Олег Коробчук, Дм. Лазуткін, дівчатка підходять до мікрофона. Читають щось. Бачу, Таня Шпичук, поетеса, помандрувала туди, слухати.

В «…Арсенальній» залі. Сашко Лірник. «Знайомтеся, — веду до товариства. Живий казкар. Вечірня телевізія». «Вже вигнали, друже-брате, — вітаючись і підписуючи дітям книжки, одповідає Сашко. — Зеленський тепер у телевізорі».

Леся Романчук. «Сашко, дитячий письменник, здається До… Дорожинський», — силкуючись, згадує її чоловік. «Положинський», — підказую. – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає. Іван Малкович».

Вітя Іваненко. Каховський золотий медаліст. Мій однокурсник. Тоді до війська забрали. Позаторік проводив на ювілеї нашому: 30 літ було, як закінчили ф-т журналістики столичного Шевченкового університету. «Саша, на живих друзів прийшов глянути-подивитися?». «Так… Трохи стомився на похорони їздити»…

Телефонує Лариса Портяк. Василева вдова. «Олександре! Не приїздіть завтра. Мене не буде вдома».
Добре, думаю собі. Відкладемо. З тижня розберемося. Хочу на могилу до Василя поїхати. Перевідати. А тоді — на Краснянку, до баби Сані-діда Яші, на мОгілки зайти, сказати, що їхнього старшого сина, Петра, мого тата, вже нема. Просив. Скибку чорного хліба, врізати. Покласти. І скупу чарку поставити.

На розпологах — прокламація: «25 травня. 19.00 – 19.45. Книжковий Арсенал, Зал «Епілог». Публічне інтерв’ю Володимира Яворівського. З нагоди виходу нового роману. «У мене вечеряв ІСУС». Княгиня Ольга — велика грішниця. Яка стала святою. Видавництво «Брайт*букс».

Господи! Про себе, в думках. Скільки, особисто, зробив-написав-засвітив. В.Я. — конторний аґент КҐБ «Тридоля». … Купа цих люстраційних рад, секретаріятів, комітетів, комісій, підкомісій, постанов-ухвал-рішень, їхніх начальників-голів й іже з ними. І що?! Жодної тобі люстрації!!! Жодних люстрованих!!! Сама профанація!!!

В одній із заль, самотиною — Алла Кобинець. Разом училися: ф-т журналістики, столичний Шевченків університет. Алла, кількома роками, попереду була.

«О, Саша!!! Бачу, що робиш. Тратишся дуже. Люструєш їх. Сам. Я просто повикидала на звалище їхні комуністичні твори-книжки. Читай Ваньку Безсмертного. Я тобі казала…».

Іван Безсмертний — мій однокурсник. Колись, на другому курсі, в Очакові, на виноградниках, вирятували його од смерти — отруївся був парами сірчаної кислоти…

Книжковий Арсенал. Ярмарок. Охоронці просять за межі якогось діда, що одинаком, притулившись стільцем до стіни, торгує книжкою. Той упирається…

Світлана Вербова, з кимось у парі, з ОУН(б), давня, надійна. Вітаємося. Саме, поруч, ноут-бук, під руку, розповідає лєґенду про Степана Андрейовича Бандеру.

Саша Гордієць. Художниця. Розговорилися. Згадали, часи давні. Мистецькі. Записую на клаптику її мобільного: «Круту візитницю маєте», — сміється. А то.

Іван Малкович. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Світлана, його права рука. Трохи заходимо, в розмові, в політику. Буде не так, як ми хочемо. І не так, як вони хочуть. А буде так, як буде…

Журнал «Україна». Газета «По-українськи». Жежерина книжка стоїть. «Господні комарики». Питаю: чи буде сам Віталій? Пані одказує: сьогодні — ні, його не буде.

Далі: «Студія прямого ефіру». Павло Вольвач «допитує» якогось Джона. Киваємось. Назустріч — Юлія Патлань з музею Івана Макаровича Гончара. Вся в роботі: чи давній «Великдень у Романівці» реабілітує і видає, чи прекладає Василія Ярошенка.

«Рухівська» вічна Таня, з «діяспорною» Мартою Коломієць. Чимало чого згадується.

Михайло Слабошпицький з Михайлом Горинем, «свіжим» Шевченківським лавреатом, презентують Гориневого двотомника «Святослав Гординський. На тлі доби».

Знову Іван Андрусяк, Олег Жупанський…
Мирослав Дочинець: «Ну, що, старий, процес іде?!». «Та йде», — усміхаюся.

З Юрієм Бедриком, поетом. Він, мій, лубенський. Затримуємося надовго. Юрко щось пропонує — я беру. Питаю: чи заходить у свою другу школу і взагалі коли був удома? «Та давненько вже», — одказує.

Петро Мідянка: «Привіт Сашко». Пам’ятається, як 1997 року, минулого століття, березнем місяцем, у «Могилянці» робили, конференційно, Асоціацію українських письменників. Кавували тоді на Подолі. Смакували гарне молдавське бочкове вино. Було…

Кость Родик, давній, як світ, друг, проводив: «Друг читача», «Книжник R…». «Вже уклав «Золотий рельєф». Портрети друзів — літератори, художники… Тебе проґавив», — кажу. «Приїжджай на гостину, підправимо»…
Вдарили по руках.

Олесь Доній: «Що з Порошенком? Хай садять. Там, сподіваюсь, буде за що»…

Юрій Андрухович. Вітаємося. Знову ж таки: чимало чого згадується. Золоті часи. Були. І ще — будуть.

«Книжковий Арсенал». ЯРМАРОК…

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.