Якщо казати правду, то це не повна історія, а лише якась частина її. Так – історія пОстелі. З наголосом на «о», бо в наших подільських краях ніхто її ліжком не називає.
От почуєш вухом «ліжко» і зрозуміло, що на ньому треба лише лежати. Якось скупо. А коли чуєш «пОстіль», о (!) — в тому вже багацько ллється тепла!
Ніхто не знає коли і яким майстром була виготовлена ця наша велика, дубова, різблена постіль. Відомо, що наш дід Дмитро, який прожив 108 років, п’ючи все життя горівку, настояну на полині, спав на ній ще змалку. А до того користувалися нею його батьки, ще в тій старій хаті, яка була під соломою і дивилася на полудне.
Старі люди так і казали : «Го-го, небого, то ще було за цара Тимка!»
Згодом, на цій постелі спали тісненько, в купочці мої мама з татом. І десь в середині 60-х, страшно сказати, минулого століття, в якусь із ночей очевидно добре скрипіла-рипіла та старовинна постіль… Бо через дев’ять законних місяців народився на світ Божий маленький хлопчик, Сірожко.
Ох, і солодко на сій постелі було плакати!
Ага, коли я малий, получивши від мами за щось по срачині, біжу від теплої грубки через всю хату і — талап, прямо лицем в середину постелі і реву вже скільки хочу. Якась така постіль, що в неї дуже радісно було плакати. Їй-бо!
На моє дитинство випали якісь дуже холодні морозяні зими. Але в хаті було завжди тепло. Буває, просинаєшся зрання, а в хаті вже повно людей. Се сусідські веселі цьотки поприходили і ще з досвітку допомагали мамі дерти піра.
Пір’я ніхто не казав. Дерли качине піра, на подушки. Сиділи цьотки хто на чім, на стільчиках, на табуретках і обов’язково на постелі. І того найніжнішого пуху була повна хата (зараз би сказав – пір’яче шоу).
Треба сказати, що ті подушки чомусь робилися такими здоровими, що коли лягаєш спати на таку пухнасту подушку, то не лежиш, а майже сидиш. Але спалося всерівно файно!
Постіль наша була гарно і чисто застеленою.
Але два рази на рік вона розбиралася повністю. Бо два рази на рік, перед Різдвом і перед Паскою, в хатах білилося вапном.
І тоді я малюком бачив всю постіль в деталях. По-перше ніяких дротів чи пружин. На самому споді поперек вкладалися грубі, старезні дошки, які використовували ще наші прадіди. На них застелялася верета (грубе домотканне полотно), потім рівномірно розстелялася жовта, ніби золота сухенька солома. Далі встелялася запашна, до скошення добре промита ранковими росами і літніми дощами, отава. Після того знов льняне простирадло і вже аж тоді ватний матрас, на який стелилося тепле шерстяне покриття і вже аж тоді накрохмалені простирадла.
А на свята, гарні компанії в нашій світлій хаті, збиралися регулярно. Великий дубовий стіл присувався ближче до постелі. Дядьки сідали на стільці, а цьотки звісно, на постіль. І за спини клали собі ті високі подушки. І такі собі молоді, квітучі пави тонули в пухнастому теплі і в застольній смакоті.
А коли компанія вже розгулювалася, співали, чудачили, я, малим, традиційно пірнав під ту постіль. І там для мене починалася ціла дивоглядь. Ох, як калатало тоді моє пацаняче серденько!
Ноги молодих жінок звисали з постелі і так собі апетитно і бамбалися. Та головне, що ті ноги частенько були без панчох. І я вже не міг себе стримувати, аж задихався від такої радості і розкоші. І то одну, то другу ногу якоїсь цьотки я то погляжував, то лоскотав. Правда, гладити, було цікавіше. Від задоволення мій чуб на голові робився ніби їжаком. Аж мороз по шкірі йшов.
Цьотки між піснями реготали і аж пищали від тих моїх шарудінь. А бувало і посварувалися: «Сірожику, їті тваймать… ! А диви-но ся, який вурвитель росте!»
А дядьки, дядьки, правда, мене підтримували.
«Гайда-гайда, хлопче! Не слухай цьотку, то дєло-дєло!» І то «дєло», що характерно, тяжко цікаве і донині!
Коли ми, діти своїх батьків, повиростали, то порозліталися, як то осіннє листячко з дерев по різних полях, чи, як пташки по різних гніздах… Батьки залишились в самотності. Тільки й но чекали від дітей тих листів. Ми, правда, з’їжджалися додому і навіть регулярно і часто, але був у тому не лише смуток, а й біль. І скільки не намагаєшся втолкувати собі в голову, що, мовляв, такий світ, воно так споконвіку…
Ні і ще раз – ні!
Є в тому якась болюча тріщина, є якась рана, яка не гоїться ніколи. Я рецепт тут ніякий не дам. Проте, допоки живі батьки, діти, розлітаючись по світах, повинні зв’язок з батьками мати не лише через листи та інтернет, а повинні мати надміцний зв’язок від серця до серця.
Коли я і сам став батьком і привозив до батьків своїх маленьких синочків і дивлячись, як вони лежать ще поперек старої постелі, знав, що то велика радість. Я знав, що розлетяться мої пташенята від нас, батьків ще не скоро. Але – розлетілись. І, як показує життя, навіть скоро.
А мої, тоді старіючі мама з татом, лежачи на тій древній постелі, в тихій хаті довго-довго мовчки вдивлялися крізь білу стелю і стіни, і бачили, як і спомини свого життя, так і надії, що можливо вже на наступні вихідні, приїдуть діти-внуки і присядуть біля них на постелі.
Пройшли роки.
Нещодавно я вперше привіз до своєї батьківської, вже самотньої хати, свою п’ятирічну внученьку. Дитя десь бігало, то на вулиці, то в хаті. Я, втомившись від всіляких домашніх робіт, присів на постіль перепочити. І не знаючи де дитя, покликав внученьку… І через невелику паузу, чую як ручки внученьки хапають мене з-під постелі за ноги і вона заливається безтурботним сміхом…
Сергій Файфура
