Несвяткові роздуми з приводу 100-річного ювілею Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
17 серпня 1918 року гетьман України Петро Скоропадський підписав указ про заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету. А 22 жовтня того ж року відбулося величне свято його відкриття.
Офіційне, загальнодержавне.
Відголоски масового врочистого дійства у старовинному місті над Смотричем гучно розійшлися через різномовну пресу по всій Європі.
Волею історії першим ректором вишу був призначений професор Іван Огієнко — міністр освіти, а згодом і міністр віровизнань уряду УНР, його Головноуповноважений в останні місяці існування Української держави. То був рідкісний одержимий та безкомпромісний борець за незалежну соборну та справедливу Батьківщину, якого ще за життя сучасники зарахували до сонму великих українців.
Упродовж тривалого часу це ім’я, у переліку першого десятка «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців» як найнебезпечніших для російсько-радянського імперського режиму, безсоромно та безпідставно паплюжилося й витравлювалося з пам’яті мільйонів українців.
Не припиняється таке паплюження й нині, в непрості часи ствердження Української держави. І цю неправедну чорну справу безкарно роблять уже доморощені перефарбовані опоненти справи Великого Українця. Більше того — і в університеті його імені.
Університет у Кам’янці як віддзеркалення сутності українства в Україні
У того, хто матиме бажання бодай фрагментарно простежити в столітній ретроспективі перипетії, пов’язані із заснуванням і функціонуванням цього університету, неминуче складеться враження величного й трагічного фатуму долі, який незмінно переслідує цей заклад. А ще — усвідомлення того гіркого факту, що в історії цього єдиного в своєму роді вишу чітко віддзеркалюється незавидна доля українського в Україні і тих нечисленних одержимців, у кого ще не опустилися руки й не згасла віра, що давня ідея такої України може бути зреалізована.
Для ствердження такої думки — дві переконливі тези.
Перша.
Університет у Кам’ян¬ці-Подільському як останній столиці УНР — перший в історії країни, створений справді українською владою для справдешнього розвою української науки в європейському контексті. Доти всі вищі заклади освіти на наших теренах по обидва боки Дніпра засновували на підставі указів урядів чи правителів держав-поневолювачів, між якими була пошматована Україна: у Харкові, Києві й Одесі — Росія, у Чернівцях — Австрія, у Львові — Польща.
Мета в тих різних урядів була спільною: денаціоналізація українського населення. А саме — русифікація малоросів, онімечення буковинців, ополячення галичан.
Друга.
У швидкому знищенні 1921 року Огієнкового дітища як першого українського університету європейського типу ніби відпрацьовувався запущений Москвою потужний механізм подальшої розправи над невпокореним українством у різних сферах суспільного життя в масштабах усієї України.
Як відомо, долю цього університету вирішили одним розчерком пера вождя московських більшовиків Лєніна на телеграмі, яку відправив до Москви 3 вересня 1920 року тодішній міністр освіти радянської України Володимир Затонський.
Зважаючи на винятковість цього зловісного документа, який віднайшов автор цих рядків у головному київському архіві, його варто навести повністю мовою оригіналу. Виділяю при цьому для читача вбивчі ознаки «інтелігентного» стилю одного з голових представників тодішньої радянської державницької «еліти» (виділення мої. — М.Т.):
«Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровськой интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановського, затем петлюровського скарбника Лебедя-Юрченко… Профессора не дурно устраиваются на счет университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует, университет компрометирует соввласть».
Ухвалене Москвою рішення було прогнозованим: університет як петлюрівський «розсадник націоналізму» не лише в Кам’янці, а й у Західній частині радянської України, ліквідували, а на його основі створили інститут… теоретичних наук. А потім, упродовж десятиліть, безкінечно і з якоюсь зоологічною люттю шарпали його, не давали спокійно жити чесним, розумним і патріотичним, хто там викладав чи вчився.
Неймовірно, але вся радянська історична доба є суцільною смугою чорного погромництва над залишками невпокореного вільнодумства, якими ще до кінця 50-х років дихали стіни славного Огієнкового університету. Й цього, на жаль, не прочитаєш ні на офіційному сайті закладу, ні у працях його сучасних викладачів.
Коротко це було так.
Інститут кілька разів змінював назву, зливався з таким же Він¬ницьким, розформовувався. В антирадянській діяльності звинувачували трьох ректорів, яких розстріляли; неодноразово арештовували студентів, стабільно приписуючи їм «буржуазний націоналізм».
У середині 30-х виш зовсім ліквідували, розсіявши тамтешніх студентів для доучування подалі від останньої столиці УНР — у Ніжин, Черкаси, Одесу. Тієї ж пори прізвище Огієнка потрапляє до складеного в Кремлі списку десяти найнебезпечніших радянській владі українських діячів, яких заборонялося згадувати в будь-якому контексті в пресі, на радіо, телебаченні.
1939 року, переконавшись, що із самостійницькою петлюрівщиною тут покінчили назавжди, Москва дозволила знову відкрити учительський інститут. Хоча й не зовсім повноцінний — лише з дворічним терміном навчання. Незабаром в офіційній назві Кам’янець-Подільського педінституту увічнюється ім’я руйнівника Огієнкового університету — Затонського.
З тим іменем і стали кувати для подільського краю кадри так званої бюджетної учительської інтелігенції — здебільшого слухняної владі й не патріотичної щодо ідеї українського національного відродження. Так тривало аж до… березня 2003 року, коли за президентства Леоніда Кучми вийшла постанова уряду про підвищення цього вишу до рівня університету. Через 85 років, як його створили українці, — уперше без погодження з Москвою.
Сучасні ректори як противники справи свого попередника
Згадані вище в телеграмі В. Затонського до Москви «кам’янецькі комуністи» настільки швидко вийшли з полону «петлюрівської інтелігенції» й за десятиліття безроздільного панування їхньої партії укріпилися в своїй силі, що й після 1991 року уперто не хотіли помічати, що опинилися в іншій державі, у якій наставала пора пізнавати свою справжню історію і стверджувати власні національні пріоритети.
Упродовж багатьох років вони чинили шалений спротив, щоб не допустити втілення ідеї національно зрілої громадськості щодо присвоєння цьому вишу імені його засновника Івана Огієнка. Ідея ця вперше прозвучала 1992 року під час несподівано велелюдної Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 110-річчя від дня народження першого ректора. Цю конференцію, на яку тоді з’їхався до Кам’янця весь квіт української науки, зініціювала тодішня викладачка цього вишу, голова Всеукраїнського товариства ім. Івана Огієнка Євгенія Сохацька.
Драматичні перипетії з утіленням цієї ідеї (а на це пішло 15 років невпинної боротьби жменьки одержимих патріотів із всесильними й досі опонентами українського відродження), вже описані і в газетно-журнальних публікаціях, і у книжкових виданнях. Наголошу лиш у цьому контексті, що замішаний на брудних інсинуаціях і явній брехні відкритий рух проти повернення чесного і чистого імені Огієнка в історію цього університету упродовж багатьох років очолював… тодішній ректор цього навчального закладу Анатолій Копилов.
Можна лише уявити, якої шкоди було заподіяно першим паросткам національного відродження, скільки молодих умів було окутано брехливою комуністичною омелою, скількох талановитих і патріотичних кадрів було звільнено чи не прийнято до викладання, як вихолощувався національний компонент із дисциплін гуманітарного блоку, якщо мати на оці таку цифру: на посаді ректора цей непримиренний опонент Огієнка і всього українського працював… чверть століття (з 1977 до 2002 року).
Гадаю, настане час, коли неупереджені й небайдужі історики в деталях опишуть ті чверть століття — з прихованими досі фактами й іменами, організованими зверненнями «трудящих» і «компроматами».
Утім, повертаємося до нетипової історії Кам’янецького університету. В ній є одна неширока біла смуга (після 2002 року), коли на чолі його, либонь, випадково, став на коротко проукраїнськи налаштований ректор — Олександр Завальнюк. Це за його каденції заклад отримав статус національного і, в результаті справжніх боїв із явними і прихованими україноненависниками, — й ім’я Івана Огієнка.
А потім — знову та чорна широка смуга.
Почалася вона з приходом до керма університету у січні 2013 року… Сергія Копилова.
Так, шановний читачу, це не випадковий збіг прізвищ. Нинішній ректор, обраний понад 5 років тому, — син ректора з чвертьстолітнім стажем Анатолія Копилова. Тобто, Копилова-старшого, який прославився на всю Україну тим, що довго страхав наукову і просвітню громаду захованим у його особистому сейфі нібито сенсаційним компроматом на Огієнка та обіцянкою його оприлюднити «як тільки прийде час».
Згодом з’ясувалося: все те виявилося звичайнісіньким блефом, оскільки борці за справедливість добилися нарешті офіційного публічного пояснення керівництва СБУ про те, що «в результаті неодноразових звернень і розслідувань жодних матеріалів, які б свідчили про так званий колабораціонізм Огієнка з німцями, немає».
Здавалося б, крапку у цій абсурдній багаторічній боротьбі старого й нового, особистісно-амбітного і громадсько-державницького, проукраїнського і проросійського було поставлено раз і назавжди.
Проте новий ректор так не вважав.
Ставши за сприяння найбільш україноненависного з усіх міністрів освіти радянської і пострадянської доби Дмитра Табачника біля керма університету, Копилов-молодший отримав своєрідний карт-бланш у розправі над Огієнком та його послідовниками.
За браком місця немає можливості ознайомити читача, як «мела нова мітла» в цьому напрямку. Спробую лиш телеграфним способом виділити головне:
— починаючи з 2013 року, з навчального плану викреслюється спецкурс «Іван Огієнко і Кам’янець-Подільський університет», який розробила професорка Є. Сохацька і який уже викладали для всіх факультетів;
— припиняється випуск коштом університету всеукраїнського наукового збірника «Іван Огієнко і сучасна наука і освіта» (доти побачило світ десять унікальних за змістом і автурою річників);
— згортається плідна діяльність центру Огієнкознавства, створеного 2004 року;
— припиняються започатковані Фундацією імені Івана Огієнка (митрополита Іларіона) з Києва системні першопрезентації кожного нового тому праць цього діяча з канадсько-українського проекту «Запізніле вороття» для кам’янецьких студентів і викладачів (останні 10 томів цього проекту, що побачили світ після 2012 року, в наукову бібліотеку університету вже не надходило);
— не продовжується контракт, отож виганяють з університету професорку Євгенію Сохацьку — багатолітнього декана філологічного факультету, засновника і голову Всеукраїнського товариства імені Івана Огієнка, головного редактора названого вище наукового збірника, керівника центру Огієнкознавства.
Цинізм управління, безправність та безпринципність професури як реалії сучасної вищої школи
Ініційоване ректором Сергієм Копиловим, аморальне за суттю, але узабезпечене правничо з формального боку (звичайне непродовження контакту) звільнення з роботи відомої в Україні вченої, просвітницької та громадської діячки Євгенії Сохацької стало предметом гострої публіцистичної статті автора цих рядків, яку оприлюднила всеукраїнська газета «День» у числі від 30 жовтня 2014 року.
Заголовок цієї статті такий: «Нашим університетам не потрібні особистості? Ректор Кам’янець-Подільського університету імені Івана Огієнка не продовжив контракт із професоркою, яка протягом багатьох років боролася за присвоєння вишу цього імені…».
Цю публікацію незабаром передруковує тижневик «Слово Просвіти», її електронний варіант активно поширюється в мережі на інформаційно-аналітичних сайтах. Газета «День» двічі (в числах від 14—15 листопада та 5—6 грудня) вміщує під рубрикою «Резонанс» відгуки читачів, які не без обурення запитують: що відбувається з нашою вищою школою, хто відповість за беззаконня?
У цивілізованому світі такий ректор мав би піти у відставку. Або підлягав би звільненню. Принаймні варто було очікувати бодай якоїсь реакції владних структур. Того ж міністерства освіти, якому підпорядкований виш. Якщо ж не влади, то бодай наукової спільноти на кшталт всеукраїнських академій педагогічних наук, вищої школи, вищої освіти, асоціації ректорів, гурту самодостатніх професорів. Зрештою, моральних авторитетів нації. Адже факти, про які йшлося в газетних виступах, були неспростовними.
На жаль, усе залишилося на своїх місцях: ректор-переможець — у своєму службовому, вже нібито сімейному (як в азійських країнах), кабінеті; несправедливо поганьблена борець за справедливість професорка Сохацька — фактично на вулиці, через що й змушена була полишити з родиною дороге їй місто…
Таких історій, від столиці до околиць країни, можна зібрати на книжкове видання. Тому і ця, побудована на суцільному фарисействі, лиш підсилює вже усталену в суспільстві думку про те, що система нашої університетської освіти є безнадійно хворою. Вона чи не всуціль проросла колючим будяччям цинізму, кругової поруки, угодовства, самоуправства й безкарності.
У тому, що це твердження небезпідставне, переконує й новіша кам’янецька історія, пов’язана з раптовим «перефарбуванням» ректора Сергія Копилова із непримиренного опонента Івана Огієнка в… претендента й лауреатство премії імені його славного попередника.
… Як багаторічному членові Комітету всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, мені особливо запам’яталося засідання цього комітету в Житомирі навесні 2016-го з визначення тогорічних лауреатів. Зазвичай у чотирьох номінаціях назбирується немало знаних і менш відомих претендентів, документи й матеріали яких потребують ретельного знайомства.
Та ось — очам своїм не вірю: в номінаціях «Наука і освіта» бачу прізвище… Сергія Копилова. Знайомлюся з «Описом документів претендента на здобуття премії Івана Огієнка Копилова Сергія Анатолійовича». Подання на кандидата з переліком заслуг на огієнкознавчій ниві, що охоплює п’ять сторінок друкованого тексту, підписали два професори Кам’янець-Подільського університету — О. М. Завальнюк та Б. М. Негода, а печаткою документ завірив начальник відділу кадрів І. Є. Бондар.
У «Списку наукових праць» претендента на лауреатство — 9 позицій. І тут виникло аж два застереження. Перше: взято чомусь період публікацій за… 17 останніх років — від 1997 до 2014-го. Друге: одноосібно написаних цим автором статей — лише три. Звернімо увагу на їхній обсяг. Статті «Іван Огієнко — професорський стипендіат університету Св. Володимира» та «Освітянська співпраця В. Петра (так в оригіналі; очевидно, мало б ітися про В. Петрова — М.Т.) та І. Огієнка у К.-Подільському державному українському університеті (1918-1921 рр.)» мають по… 3 сторінки кожна. Розвідка про М. Драй-Хмару витягла на 5 сторінок. Всі інші статті, помітно більші за обсягом, — вже у співавторстві з В. Завальнюком та В. Газіним.
До цієї справи додавалася й книга, що має промовисту назву «Іван Огієнко — організатор, керівник і оборонець Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918—1921 рр.)». Книга вийшла друком 2014 року під маркою кам’янецького видавництва «Медобори-2006». На жанр цього видання обсягом 384 сторінки виказує підзаголовок: документи, матеріали, світлини, хроніка діяльності. Отож авторів така книга, звісно, не має. Призвідниками її появи на світ можуть бути лише упорядники. Інформація про них зазначена в каталожній картці видання. Їх двоє — С. А. Копилов і О. М. Завальнюк. Ними підписана й передмова. Таким чином, упорядників (не авторів) два, а висувається на здобуття премії один із них.
Тут коментувати нічого.
Тому й не ставилася ця кандидатура на голосування під час засідання огієнківського комітету, бо порушень вимог Положення про премію, явного недотягування претендента на лауреатство престижної премії — більш, ніж достатньо.
Утім, попри таку недоладність у діях близького оточення ректора, бажання значитися серед дослідників-огієнкознавців у самого ректора університету не пропало. Рівно через два роки в тому ж Кам’янці-Подільському виходить друком ще одна книга, в упорядкуванні і співпередмові якої знову «взяв участь» ректор С. Копилов (разом із О. Завальнюком), — «Кам’янець-Подільський державний український університет (1918-1921 рр.)». Кількість архівних матеріалів — 665, кількість сторінок 848.
Видання присвячене 100-річчю цього вишу.
Звісно, що треба вітати вихід такої книги. От тільки сумління совісті не дає спокою щодо одного з її «творців». Знаю з багаторічної видавничої і викладацької практики, що осіб рівня ректорів майже неможливо побачити в стінах центральних і місцевих архівів за пошуком таких документів. Зазвичай цю «чорнову роботу» здійснюють майбутні кандидати наук чи окремі одержимці-професори.
За бажання це легко й перевірити. Адже в наших архівних установах й сьогодні діє давня російсько-радянська практика: пошукач документа, а тим більше його копіювач чи переписувач, має підписати й залишити в архіві купу різних паперів: заявку на ім’я керівника архіву, замовлення кожного документа, дату й час його видачі та повернення.
Втім, за сучасних українських реалій, коли і дисертації, і професорські звання вже в неприхованій формі купують і продають, так само як на основі безбоязно присвоєних чужих текстів на корумпованих наукових спецрадах показово й результативно супроводяться «прилюдні захисти» грошовитих або високопосадових неуків і бездар, не виключаю, що «присутність» будь-якого «потрібного» автора і будь-де можуть легко «домалювати» заднім числом зацікавлені особи. Як і додати до списку авторів-упорядників будь-кого з «важливих».
Знову ж таки, лише на пострадянському просторі все ще поширеною є ганебна для західного світу практика так званого за авторства. Безпрограшна схема тут справно діє десятиліттями: до одноосібно виконаної авторської праці незабаром «примазуються» владні співавтори: один уміє шукати спонсора, інший — пробивати гриф у міністерстві, прізвище ще іншого з’являється першим на титулі просто тому, що то начальник над двома попередніми.
Це жахливо, але в українській науці та освіті стара прогнила система чи не повсюдно законсервувала таку ситуацію, коли кожного вченого чи викладача можна довго тримати на короткому повідку. За продовження контракту, за зростання службовими сходами, за можливість отримати звання «почесного» чи «заслуженого» треба бути готовим платити: мовчанням, терпінням, нічогонепомічанням, «правильним» голосуванням, угодовством і безпринципністю. Найгірше те, що до кола цієї слухняної безликості вже затягнуто і вищий викладацький склад колись недоторканної й малочисельної касти — професорів і доцентів.
За умов різкого збільшення кількості університетів, видачі їм за корупційними схемами численних ліцензій на підготовку «липових» спеціалістів, як також і науковців-викладачів, останніх, особливо в гуманітарних науках, — таки критичне перевиробництво. Отож на лавку запасних, або й не потрібних такому університетові, є кого викидати. Передусім ними стають неугодні й дратівливі для «вічних ректорів» і «вічних деканів» — самодостатні й знаючі фахівці, хто має, як у випадку з Євгенією Сохацькою, крім високого професійного вишколу, ще й честь та гідність.
Жахіття і в тому, що про це всі давно і всюди знають. І з цим змирилися. В науковому середовищі, в якому мені доводиться перебувати упродовж останніх десятиліть, про це не прийнято говорити вголос. Мовляв, нічого ж не зміниться, лиш наживеш собі ворогів. І такою, на жаль, є позиція багатьох моїх колег. Але ж як довго можна мовчати?
Професіоналізм, совість і честь, які слід повернути в університетські аудиторії
… З моєї пам’яті ніяк не виходить картина п’ятихвилинного прийому в кабінеті ректора Сергія Копилова відомого канадського священика і журналіста Богдана Демчука у вересні 2013 року. Він був останнім із випускників Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті, якого тодішній декан і першоієрарх Української Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) благословив на початку 70-х років минулого століття на священику працю.
Народжений у Канаді, отець Богдан уперше прилетів до України, щоб взяти із собою грудочку землі біля кам’янецького університету, де ходив Іван Огієнко.
Будучи після кількаразового наукового стажування в Канаді у давніх приятельських стосунках із цим колегою, я зголосився стати для нього супутником у тій поїздці з Києва до Кам’янця-Подільського.
Представлення ректорові канадського гостя відбулося у незвичний спосіб: Сергій Анатолійович відразу виклав перед нами видану в Москві книжку «Украинские националистические организации в годи Второй мировой войны», в якій на одній із сторінок прізвище Огієнка як священика називає вояк Української Повстанської Армії (просили у владики прислати священика для підпільної православної церкви).
«Нам все-таки треба ще розібратися в холмському періоді життя Огієнка», — наказово-холодно кивнув у мій бік ректор, натякаючи на те, що я став почесним професором цього університету до його каденції.
Та відсторонена, неприязна і позбавлена будь-яких ознак бодай видимого дотримання протоколу прийому іноземного гостя зустріч у кабінеті ректора найбільше розчарувала канадця. Він подолав тисячі миль, щоб познайомитися з давно омріяним університетом, відчути в ньому дух свого великого вчителя. На жаль, не відчув.
Мене ж тоді вона просто приголомшила.
Ректор Копилов-молодший і далі боровся з Огієнком.
Цього разу взяв «на підмогу» якісь похідні документи колишнього КГБ, видані в Москві лютими ворогами українського в Україні.
***
Згідно з ухвалою Верховної Ради, 100-річчя з дня відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету, історичним правонаступником якого є Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, внесено до переліку пам’ятних дат та ювілеїв 2018 року на державному рівні.
Отож смію припустити, що в Адміністрації Президента вже лежить підписане ректорам, а може, й освітнім міністром подання на чергові урядові нагороди кращим представникам цього колективу. Немає сумніву в тому, що з-поміж тих, хто отримає такі нагороди напередодні запланованих на осінь урочистостей і кому будуть висловлені слова подяки за «досягнення в розбудові Української держави» з традиційного в таких випадках привітання самого Президента, буде й ім’я багаторічного ректора й непримиримого опонента Огієнка та його справи Сергія Копилова.
Хай там як.
Живемо ж бо в час чи не всуціль корумпованої, непрофесійної, непатріотичної і непорядної влади, якій колись же прийде кінець.
Та на моє глибоке переконання, мовчазним докором тим урочистостям буде незрима присутність духу самого Івана Огієнка. Того, кому доля послала стільки випробувань, але не зламала, а навпаки — ствердила в сонмі великих українців.
Цей дух, однозначно, не даватиме спокійного життя усім корисливим пристосуванцям і прислужникам, кон’юнктурникам і нетерпимцям до талановитих і одержимих доти, доки в стіни цього славного колись університету не повернуться грубо витіснені професіоналізм і патріотизм, совість і честь.
Микола Тимошик,
доктор філологічних наук, професор, журналіст, почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
«Слово Просвіти»
