Коли взяти два найбільших винаходи цивілізації – зовсім не атомну бомбу чи там космічний корабель, а банальні водогін та каналізацію – то можна провести доволі очевидні паралелі…
Писемна пам’ять людства, починаючи від євангельських сувоїв і завершуючи, наприклад, «Трощею» Василя Шкляра – то і є чиста вода. Ну, а Всесвітня павутина нагадує таки оту вигрібну субстанцію, де безневинну «аш два о» силоміць розбавляють всіляким непотребом.
Отож, завжди волів не встрявати в усілякі фейсбучні бучі. Особливо, що їх лексично-граматичний рівень відверто засмучує.
Аж раптом дізнаюся, що я, Ростислав Мусієнко, ні сном, ні духом того не відавши, став мало не центральною – коли зважати на обсяг публікацій – постаттю в дискусії… А швидше, цькуванні. Бо «зграя товаришів» накинулася на поета Дмитра Іванова з приводу надання йому обласною радою звання почесного громадянина Чернігівщини. Довелося розжитися роздруківками.
Ой, леле…
Чого тільки не пригадали Шевченківському лауреату, багаторічному редактору газети «Гарт» і, найголовніше, від Бога поетові чимось заклопотані батраки асенізаційного обозу?!
І цілу низку його віршів, оприлюднених кілька десятиліть тому в комсомольсько-комуністичних (а які тоді ще були?!) виданнях «Молодь» та «Радянський письменник». І величезний, за сучасними мірками, тираж «Гарту», частина якого – ото злочин! – адресована російськомовним співгромадянам. І буцімто вихваляння Берії у двадцятирічної давності передруку з «Московського комсомольца» — здійсненому до ювілею Перемоги на прохання тоді ще живого славного земляка, двічі Героя Радянського Союзу, фронтового льотчика Молодчого…
Всіх претензій не перелічити, та й не варто.
Особливо враховуючи глумливо-безграмотний стиль обпльовувачів. До яких приєдналася ще й міцно чомусь асоційована з «Сучою дочкою» пані Мастєрова.
До речі, саме для малописьменних. Той самий Лаврентій Павлович — чи не єдиний член сталінського політбюро, котрий мав справді вищу, до того ж, технічну освіту. І до Великого Терору 1937-1938 років не мав жодного відношення – ту моторошну зачистку здійснював Єжов.
Натомість Берія був успішним керівником атомного проекту СРСР. А демонізували людину, яка після смерті Сталіна виступала, зокрема, за об’єднання Німеччини (!), «демократи» на кшталт Хрущова, чиї руки були по лікоть в крові безневинних жертв репресій…
Це я вам як багаторічний автор і ведучий телерадіопрограми «На перехрестях історичних паралелей» пояснюю.
Але вернімося до наших баранців.
Хто ж ото наввипередки рвонув «затоптувати» — чому лапки, сподіваюся, зрозуміло – успішну людину? Успішну хоча б тому, що очолюваний Дмитром Івановим «Гарт» — одне з небагатьох в Україні обласних молодіжних видань, яке не тільки вижило в безбаштові 90-ті минулого століття, але й залишається на Чернігівщині незаперечним лідером довіри серед читачів! Серед яких є і російськомовні, в тому числі, громадяни України.
Як висловилися з цього приводу в редакції львівської газети «Високий Замок», вони б і на ідиш видавали частину накладу. Але, на жаль, технічні труднощі завеликі. Хоча завади, які випадало долати редактору в часи становлення «Гарту», виникали непорівнювані – опонентам би в нього повчитися.
Отут, схоже, і порилася собака – користуючись висловом такого знавця ідіш, як сміхотворець Геннадій Хазанов. Та мені стало не до жартів, коли розібрався, хто ж намагається паплюжити Поета.
Овва, хлопці…
Так це ж, для починку, колишній редактор «Деснянської правди» Леонід Ісаченко. В якому стані він залишив авторитетне раніше видання, коли обласна рада (та сама, нагадаю, що визнала Дмитра Іванова почесним громадянином Чернігівщини) відмовила йому в продовженні контракту – фахівці знають.
А до нього підпрягся ще один колишній, Василь Чепурний, і теж редактор — не менш популярної певної пори «Сіверщини». Яка вкотре і, схоже, остаточно припинила вихід, точніше, зачахла.
А третім, та, як виявилося, зовсім не зайвим виявився колишній кравчук. Про кобзарські здібності якого на одній з презентацій цього саморобного таланту Леонід Палажченко висловився в тому дусі, що штани шити аматору вдавалося набагато краще. Йдеться теж про Василя, але Нечепу.
Але ж яким дідьком у цій прекрасній компашці опинився Ростислав Мусієнко?! Та ще й у нав’язаній йому ролі чи не головного громадського обвинувача? Детектив, та й годі.
Довелося, порпаючись в отій фейсбук-каналізації, напружити пам’ять і відновити подумки дуже прикрі, швидше й трагічні для себе часи…
Пригадав, як влітку 2013 року (зафіксуйте цей тайм-код!) чимало містечкової паралітературної дрібноти тішилося нашим з Івановим конфліктом. Анітрохи не знаючи драматичних для мене обставин, що до того призвели.
Тоді, після смерті дружини, я надто болісно сприймав усе, пов’язане зі злістю, заздрістю та зрадою. А тут Дмитро дав необачне інтерв’ю, де ці поняття дивним чином – можливо, через недогляд тодішнього редактора «Деснянської правди» Леоніда Ісаченка – переплелися і з нашим народом, і з його улюбленцем, співаком Анатолієм Солов’яненком. Мій блискавичний коментар під назвою «Загублений колись у Мавзолеї», хутко поширений ЗМІ, був жорсткий і, на перший погляд, невідпорний…
Біда полягала в тому, що емоційний стан автора (власне, близький до афекту) спричинив появу в тексті деяких некоректностей і навіть неточностей. Неприпустимих для журналіста-профі, котрий майже чверть століття працював на Перших Національних каналах радіо і телебачення.
Це майже одночасно зрозуміли і я, і Дмитро. До честі Іванова, він не розпочинав полеміки, маючи для неї чимало аргументів. Терпляче чекав, поки «напасник» таки повернувся до тями і прийшов з вибаченнями.
Ми зрозуміли один одного.
Хоча б і тому, що знайомі і дружимо від 1973 року, коли розпочинали свої літературні сходження зі студії красного письменства при газеті «Комсомольський гарт». Разом з Володимиром Сапоном, Володимиром Шкварчуком, Володимиром Кезлею – царство їм небесне…
Отут і настає час для ліричного відступу.
Хоча, як на мене, ліричних відступів просто не буває. Трапляються, коли хочете, ліричні приступи чи там наступи. От і в нашому випадку ностальгічний погляд в минуле має наступальний характер. Адже немає нічого актуальнішого, ніж правда про минуле.
А там, в часи Голодомору 1946-1947 років, котрий забрав життя близько мільйона українців – бачу крихітне дитя війни. Котре, ледь підросло, взялося до тяжкої чоловічої праці. Гарувало, захищало від тилового хамла матір, вдову фронтовика. А потім змужнілий Дмитро Іванов міг не лише писати вікопомні рядки, до яких я, зокрема, відношу «навколо місяця надзвуковий літак закручує козацький оселедець» — мусив ще й терпіти наругу видавничих цензорів того ж «Радянського письменника».
Зокрема, коли у вірші про Голодомор він назвав владний прапор над сільрадою «кривавим» — а ті літературні попихачі акуратно виправили (чи викривили?) на «червоний». Далі – більше. Адже знав прекрасно, ой, як добре знав Дмитро Іванов трагедію земляків, що дивом пережили німецьку окупацію, але згинули завдяки «своїм».
Нещадно, залізною мітлою, мобілізовані чоловіки від 16 до 50 років. Беззбройні нерідко «чорносвитники», пожбурені на форсування Дніпра, звалені в братські безіменні могили – крім, звісно, потонулих. А він мав вичитувати у тому ж «Радписі», де рукопис пролежав шість років і зрушив видавничими сходинками лише завдяки втручанню Бориса Олійника, свого зболеного вірша про ту трагедію – і раптом побачити чужою рукою вмонтованих «атакуючих комуністів і комсомольців». Котрих у загарбаних нацистами, кинутих напризволяще Червоною Армією селах не могло бути за визначенням.
І випадало змовчати. І тішитися тим, що під скальпелем цензорів вижила його неперевершена образність, вболівання за своїх героїв, котрим дехто і тоді, і нині ліпить тавро «маленького» чи там «простого» українця.
Бовдури…
Хоча – навіщо ж ображати цим порівнянням оті творіння коминної архітектури, що маяками скорботи вивершувалися у спалених селах поруч з мальвами (згадаймо щемливі кадри фільмів Довженка!). Уточнимо – невігласи.
Оскільки простими бувають хіба що механізми. На кшталт важеля чи, може, шестерні. А маленькими, точніше, дрібними виявляються заздрісники, які вдаються навіть до такого ницого прийому, як штучне залучення для своїх потреб чужого болю шестирічної давнини – без жодного погодження, взагалі без відома автора. Та ще й з сумнівними коментарями.
Та хай вони собі плавають у відповідному середовищі. Пора до головного. Геніальний американець Генрі Форд якось зауважив, що людина помирає тоді, коли перестає змінюватися. Всілякі катафалки, оркестри, некрологи – то вже лише церемонія, котра може відбутися й набагато пізніше.
У цьому сенсі Дмитро Іванов живіший за всіх живих – на відміну від деяких суспільно визнаних мумій. Я мав можливість бачити його неперервну еволюцію від слюсаря в селі Жовинка до шевченківського лауреата і редактора найпопулярнішого в області і найтиражнішого в Україні регіонального тижневика – повірте, цей процес триває і триватиме.
Тут найдоречніше, напевне, згадати ще одного класика, Леона Фейхтвангера і його роман «Гойя, або Тяжкий шлях пізнання». Саме цим шляхом простує вже восьмий десяток літ мій побратим по перу. Та коли вже зайшло про великого іспанського художника, то варто нагадати один з його офортів: «Сон розуму породжує чудовиськ».
Отож, не туманійте, люде.
Бо ті самі прості механізми історії, її важелі та шестерні, повільно, іноді зі скрипом, але невблаганно роблять свою роботу, розставляючи все на місця. І ніяким вбогим копирсанням анітрохи не підважити брилу на ймення Дмитро Іванов. Котра, серед інших знакових елементів, уже міцно зацементована в підмурівок новітньої історії України.
Ростислав Мусієнко,
член Національних спілок письменників та журналістів України,
лауреат Всеукраїнських конкурсів «Коронація слова» та «Смарагдова ліра»
P.S.
Минуло якісь хиренні 5 років, відколи стаття чудового чернігівського письменника Ростислава Мусієнка з убивчою назвою «Загублений колись у Мавзолеї» побачила світ у газеті «Деснянська правда». Аж раптом тепер виявляється, що… її не повинно було бути взагалі!
Це, виявляється, «недогляд» тодішнього її редактора Ісаченка. Який, врешті, виявляється, і саму «Деснянську правду» лишив у руїнах…
Іншими словами, той редактор підступно і зумисне колись взяв і посварив двох великих сіверських письменників – Іванова з Мусієнком…
До нього, Ісаченка, долучилась авторка «Сучої дочки» Мастєрова та ще два Василі – Чепурний, той, що «розвалив» газету «Сіверщина» і Василь Нечепа, той, що кобзар, але який ні грати толком, ні співати не вміє, хай би краще шив на дому…
І всі ці нехороші люди ось уже не один рік намагаються тручати «брилу на ймення Дмитро Іванов». Але ясно, шо в них нічого не виходить. «Брила» стояла, стоїть і стояти буде!
Це все – ремінісценції «напасника», тобто Ростислава Мусієнка, який «повернувся до тями» і пішов з вибаченням до Дмитра Іванова…
Це – нормально!
Якщо тяма повернулася, то треба йти! Гірше, коли здається, що вона повернулася, хоч її насправді – тями — й не було. Але, зрештою, не це головне. Головне – до чого, власне, тут я, редактор Ісаченко?
Я перед Івановим «тяму» не втрачав і жодним чином, і ні разу не «паплюжив» Іванова, як тут пише Мусієнко. Я лише люб’язно давав «добро» на використання арени, тобто газетної площі, для кориди двох биків без матадора… Бики лишилися живими і порозумілися… Ну, та й слава Богу.
Я навіть не дивуюся з усього того Ростиславу Мусієнку, нехай усі його слова у цій великій плутаній статті лишаються на його совісті. З тими єжовими, беріями та івановими…
Я шкодую хіба про єдине – про помітний розрив братских связєй с путінською россієй, туди стало не так просто українцям нині втрапити, а то би двоє полум’яних наших авторів узялися за руки і той, що брила-поет, повів би того, що теж поет, але й прозаїк, до мавзолєя. Їм тепер, двом лавреатам – шевченківському і «смарагдової ліри» — після братання, туди конче треба би було навідатись. У парі. Полюбовно.
Ще один P.S.
Виявляється, я винен, що 5 років тому надрукував статтю Ростислава Мусієнка про загубленого в мавзолеї…
Тепер думаю: а, може не варто знову наступати на граблі, і знову друкувати сі розмисли сього Мусієнка?
Проте оприлюднюю. Без жодних купюр.
І тоді, «Деснянська правда», і тепер, «Хвиля Десни» залишаються вільними та відкритими для будь-яких думок. Я так чинив і так надалі чинитиму, хоч Мусієнко каже, що то веде до руїни…
Леонід Ісаченко
