Ексклюзивна хвиля

«Кумпарсіта» і наше танго

Я завжди знаю – коли хочеться слухати багато музики, то це предтеча творчих мук. Три дні в хаті звучав спів Івана Козловського, Бориса Гмирі. А ще – акордеон. Я виросла під гру акордеона. Кожну, вільну від селянської праці хвилину, батько заповнював музикою.

Мене часто запитують: що вас надихає? Не знаю, що надихає, але знаю точно, що допомагає.

***
Незаймана тиша разом із темрявою наповнює кімнату. Ще трохи й ніч розчахне переді мною двері, в які входити, часом, неймовірно важко. А я входжу, бо ті двері у мою пам’ять, у мої втрати й марні сподівання.

Хіба лише?
За тими дверима і я, і вони, і ми… І моє танго, єдине за все життя.

О, танго!
Ти тоді сміявся: «Божевільна, яке танго? Ми і танго… Смішно. Та у нас ніколи не вийде».

Але вийшло.
Найкрасивіше у світі. Я одягла свою зелену з сірим сукню. Он вона й досі в шафі, як свято. А ти виправив мене в іншу кімнату, а коли гукнув: «Заходь!», стояв у костюмі, якого ще жодного разу не вдягав. І сорочка сліпуче біла.

У тебе ціла касета із записами віртуоза-акордеоніста. Ти якийсь час вибираєш. І ось «Кумпарсіта». Разом із першим акордом блимнуло світло, немов підморгнуло обом. Ти глянув на мене надто серйозно, відійшов і став понуро. А я…

Я йду до тебе. Пристрасна мелодія захоплює і ніби вивільняє від усіх умовностей. І мої почуття теж, наче вивільнені крила. Вони підносять, дарують свободу душі й тілу. Ти простягнув руку, а іншою легенько обняв. Так трепетно й ніжно, як ніхто й ніколи… Я посміхаюся – це ж танго, а не вальс, хоча мої очі зрадливі – я ніколи не танцювала танго, а ти любив джаз.

Крок, другий…
Ти ще вчишся володіти цим дивовижни ритмом, а в моїй голові вже, ніби після доброго вина. Твої руки такі чутливі й такі сильні. І такі надійні. А очі… Суворі чоловічі очі, що знають справжню ціну життю і смерті. Ти й досі по-військовому стрункий, тільки волосся давно сиве. Та ще вуста майже завжди міцно стиснуті. От і зараз стиснуті, ніби ти боїшся дати волю своїм почуттям. На мить здається, що ти зараз не зі мною, не тут. І танцюєш інше танго серед кривавого межигір’я чужої війни.

Стиснуті вуста ворухнулися, ти різко повертаєш мене, ще і ще… Ніби хочеш вивільнитися від себе – від нас! Але я не відпускаю. Я не можу відпустити. Хіба я можу без тебе?

Мої рухи, руки – усе тіло благає твого кохання, голова лягає на мужні груди, де й досі рана. Ти завмираєш, ми обоє завмираємо у божевіллі наших почуттів – ми надто дорослі, щоб відчувати сором у коханні.

Твоя рука торкається мого волосся десь, на поясі. Ти ніби хочеш їх погладити, ніби роздумуєш, сумніваєшся. Не віриш, відсторонюєш. І я сама. Але ти не відпустив, не дав мені вирватися із намагніченого почуттями кола. Ти тонко відчуваєш кожен мій рух. Але борешся зі мною і з собою… І не хочеш розірвати це коло.

Між нами ні відстані, ні засторог. Твої руки обнімають, вкрадливо й ніжно. Погляд стає лагідним, ніби у хижака, що вже вполював свою здобич. Твоє обличчя зовсім близько, подих гарячий, а губи шорсткі – спраглі.

О, танго!
Я над усе боюся нічних телефонних дзвінків. Вони невмолимо жорстокі.

Валентина Мастєрова
11-28.08.2019 р. с. Красилівка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.