Ми довгі роки дружно імітуємо право і справедливість. Хіба що з перервою на Майдани та з тимчасово вільною зоною окопів. Мостимо собі у голови імітацію патріотизму, українства, свободи, демократії, законократії — і твердо спимо.
Легнувши на дурничку гречки чи глитнувши сивухи обіцянок, сунемо гамузом за дуже видними шельменками, за геть картатими імітаторами порядності, працелюбства, лідерства, непідкупності, правди, святості, служіння народу.
Ведемося на ману закуплених оптом стокових партійних пророків та обираємо у велетні або великих комбінаторів, або великих телепнів, які вЕрнуть, але не перевертають.
І маємо все так, але трішечки не так — усе на толерантну дещицю. Щоб і любилося, і терпілося. Щоб і не пан, і не пропав. Щоб і не риба, і не м’ясо. Щоб і вовки наситилися, й овечки покотились. Щоб і мова, і язик. Щоб і «тпру», і «ну». Щоб і Богу свічка, і чорту кочерга.
Аякже, «всяка іміє свій ум голова» — це ж наше все у сенсі вольностей.
А тому — руху-руху, задки-задки.
Люстрація — люстерком, декомунізація — де кому не зацно. А процедурки кадильного очищення влади, прокурорських і суддівських — це взагалі шоу у стилі дитячої забави «Катерина і Василь посварились за кисіль». Хто не зна — се коли дітки стають шерегами супроти і, весело виспівуючи, показово грізно грають бровами ще й дружно кивають одне одному то лівими, а то правими указівними пальчиками: «Ой Василю, Василю, не їж мого киселю!»
Ліліпути імітують Гераклів.
Авгієві стайні імітують процеси очищення. Від порога і до фуршету. Щоб можна було бодай кудись стати, аби почепити геть нову, дуже дорогу ще й блискуче-патріотичну вивіску. Про «знову-онову» — «перейменування», «деавгієзацію», «дестайнізацію», «оздоровлення»…
Чи оповитий штучними напахченими квітами і гірляндами звіт про імітацію зробленого.
А ядушні міазми неспинно чадять, намножаються, загиджують убивчою трутою довкілля і тихо винищують усе, що іще «во здравії, во спасенії».
Недокаране зло руїною вертає.
Валерій Ясиновський
