Ексклюзивна хвиля

Як ми з Ліною Костенко на Великдень у Чорнобиль їздили

Олег Бійма, славетний кінорежисер, цікаво сказав про ту подію: «Мені дуже приємно, що є така людина, як Стас… Коли я відважився їхати з Ліною Костенко в Чорнобиль, поряд був Бондаренко – він був буфером між мною і… Костенко». Власне, не дуже перебільшував давній друг-кабальєро, якого я частіше називаю «кабаН’єро».

До речі, за участь у його художньому фільмі циклу «Острів любові» Шевченківську премію разом з ним отримали не найгірші актори – Богданович, Сумська, Хостікоєв, оператор Лесь Зоценко, композитор Гронський. А ці й інші слова з вуст Олега можна й зараз почути в дуже київському красивому фільмі на Ютубі: Олег говорить там після Серьожі Якутовича і мальовничих пейзажів Щекавиці та Подолу, перед Іваном Драчем (фільм, як і одна з моїх поетичних збірок, має назву «Кирилиця київських вулиць…», достатньо вставити ці слова в «пошук», і відкриється заставка: молоді люди на мосту).

Мабуть, в силу моєї імпульсивності чи нестриманості справді одразу так повелося, що я Ліні Костенко міг сказати більше й пряміше, ніж навіть набагато ближчі до неї, старші й поважніші люди: Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Ірина Жиленко, В’ячеслав Брюховецький (який про неї написав майже таку ж хорошу книжку, як і про Миколу Зерова) чи незабутній Володя Панченко…

… А тоді все почалося з її дзвінка:
– Станіславе, не хочете поїхати разом у Чорнобильську зону на Великдень? Тільки виїзд дуже ранній…
– Ви ж знаєте: мене хлібом не годуй – дай поїхати!.. О котрій і де?..

Я навіть встиг тієї ночі перед виходом з дому пару годин поспати і на 5-ту ранку з Подолу дістався будинку Ліни Василівни. Тут ще довантажували стареньку червону іномарку десятками пасок, хлібом та іншими гостинцями, і десь о 5:15 виїхали. Перевантажена машина просіла, як старенька бабуся, якій важко встати й рухатися…

У залізній «коробочці» нас п’ятеро: за кермом Лесь Зоценко, праворуч – Л.В.К, на задньому сидінні ми з Олегом по краях, а між нами ще одна дама… Мою потилицю періодично не дуже ніжно цілувала якась залізяка (схоже, штатив). Та… скільки там їхати!..

… Виявилось, їхати зовсім мало, хвилин… вісім: звернувши на проспект Перемоги і проїжджаючи повз колишній її будинок (Ліна Василівна жила в дев’ятиповерхівці на проспекті – до переїзду в новий письменницький будинок на Гончара), раптом усі відчули, що в машині запахло паленою гумою. Зупинилися, дехто тримався за носи, всі вийшли на абсолютно безлюдний проспект. Печально подивилися на задні колеса, які добряче натерли гумою нижню частину «залізяки»… І вона констатувала:
– Ну, що ж… тоді… я повертаюся…

Одразу ж, спрогнозувавши печальну свою перспективу, я зарядив:
– Хоч не «понтуйтеся», Ліно Василівно, все ж заради вас і влаштовувалося, тим більше фільм без вашої участі – нонсенс! І як вручати ваші паски без вас у селах?! Лишаюся я, а ви… спробуйте, – додав не без гіркоти…
– Так… Ну… Тоді… А як же ви?.. – запитала.
– А… долечу небом! – здуру брякнув я й, зачинивши за нею дверцята, спохопився, що таку дурню випалив (хоча через пару годин дійшло, що то, мабуть, зверху Хтось диктував)…

Авто обережно віддалялося, і я, вдивляючись у задні колеса, зауважив, що без мене машині стало легше й між залізом і колесами було сантиметрів 5–7, отож можна їхати й не дихати погаром.

Якийсь час махав їм, зачиненим у «коробці», і навіть робив веселі знаки-викрутаси, прямуючи в бік метро «Шулявської», аж поки вони не зникли з очей. Вибір у мене невеликий: у найгіршому випадку доплентаю до метро «Шулявська», яка вже скоро й відчиниться… Але топтав я землю, точніше асфальт, поглядаючи у святкове небо, не дуже довго. І те «долечу небом» ніби щось віщувало. Задіявся якийсь ВІЩОДАР РАДОЩІВ (це мій паліндром такий)…

… Зістрибнемо затяжним стрибком знов на Землю: Дитятки, КПП, святково-урочистий ранок на кордоні 30-кілометрової зони.
– Христос Воскрес, хлопці!.. І що, червона іномарка в зону, сподіваюсь, не проїжджала?..

Привітавшись, лейтенант і сержант у міліцейській формі сказали, що взагалі жодної машини зранку ще не було. Це вже радісно: документ на пропуск до зони був один на всіх, і, зрозуміло, залишився він у машині, тож – лише дочекатися…

Перші хвилин десять я взагалі не переживав, ходив по периметру майданчика й курив. З одного боку, душа святкувала подвійно: по-перше, Великдень під чистим голубим небом з таким собі амулетом сонця збоку: валяють з ніг аромати цвіту, підсилені аріями – не лише солов’їними. А головне, я вже тут, при порожній дорозі – в очікуванні Ліни Василівни і компанії!..  Хоч закралася тривога: раптом вони якось зрізали-об’їхали КПП ґрунтівками (зона далеко не скрізь була обрамлена сіткою-парканом), хоча такого статися не повинно ж…

Дістав із сумки пачку світлин зі свого недавнього незабутнього вечора, який несподівано відвідала Л.В.К., перетворивши його на щось абсолютно неймовірне. Ці фото якраз напередодні мені подарував мій старший друг, один із присутніх там фотокорів – благородний Микола Іванович Селюченко, який ще колись був приятелем великого киянина Віктора Некрасова, котрого, як він мені весело розповідав, частенько переводив під руку через Хрещатик до його помешкання в Пасажі – після «возліяній» в офісі АПН, членами наглядової ради якого вони разом були.

Після перебудови Селюченко створив Спілку фотохудожників України, дивом добився для неї звання «Національної» з відповідним держфінансуванням. Він автор тисяч унікальних світлин, наприклад: Хрущов з Фіделем Кастро виходять з київського метро, чи: Юрія Гагаріна везуть Хрещатиком в оточенні натовпу, або американська субмарина неподалік Північного полюсу, або: Фідель – серед колгоспників Київщини (кубинський лідер двічі побував у Києві) і тисячі подібних.

До речі, ми з Миколою Івановичем збиралися полетіти до Фіделя – з виставкою тих світлин, які не друкувалися по лінії АПН (бо були надто неофіційні), тож і сам старий Фідель себе молодого й красивого на них не бачив). Мені навіть вдалося вже узгодити той абсолютно «самашейчий» план з кубинським консулом, а окрім іншого, я мріяв побачитись із давнім Фіделевим другом Габріелем Гарсіа Маркесом. Та, на жаль, усе зірвалося – через різке погіршення здоров’я Миколи Івановича… А потім не стало ні його, ні Маркеса, ні Фіделя…

Але на цей Великдень ще всі живі, і я вимушено продовжую собі свято оглядин-спогадів, ще не боячись ніяких пасток. В деяких газетах вже вийшли замітки про ту подію з презентації моєї двомовної книжки «Пир во время Кучмы» («Бенкет під час Кучми») – з таким собі паханом Даниловичем на обкладинці, дуже хуліганської й погано виданої, бо підпільно – без вихідних даних (видавець навіть попередив, що не скаже мені, в якій друкарні вродилася, щоб я нікому, особливо владі, не проговорився, додавши, щоб не відкривав у жодному разі і його імені.

Власне, до Помаранчевого майдану було три роки, Кучма – в силі, а щодо нього в книжці чимало жорсткого, навіть образливого. Найм’якішим, мабуть, був цей вірш, який став популярним і в Росії ще в кінці ХХ століття, рядки якого буквально розібрали на цитати.

Оскільки вечір був ще й з містифікаціями (вів його замаскований у форму старшого морського офіцера, з кашкетом на лобі, актор театру Лесі Українки Олег Роєнко), то перед озвученням цих рядків я «скромно» зарядив, що ми писали цей вірш «разом з Тарасом Григоровичем і Михайлом Юрійовичем, що ви зараз, мабуть, відчуєте», отже:

Реве та стогне джип «Черокі»,
И люди гибнут за металл –
Никто не выучил уроки,
и дворник двор не подметал…
Играют «Вольво», ветер свищет
и «Мазда» гнется и скрипит…
А БТР кого-то ищет,
Не то от счастия бежит…
На нем КучмА – светлей лазури,
И рядом – еханый бабай:
Они совсем не просят бури,
Но и без бури… всех… тошнит.

Його тоді вже «розібрали на цитати», особливо запам’ятався величезний, на весь розворот заголовок в газеті «Бізнес»: «Играют «Вольво», ветер свищет и «Мазда» гнется и скрипит» – це приклав руку Саша Кабанов, який там тоді працював, зберігши моє авторство, ну, й лермонтовський першопоштовх.

… Розглядаю світлини з вечора, ще не очікуючи ніякої пастки чи каверзи: от Василь Шкляр, ще не дуже відомий загалу, який блискуче виступив (здається, на той час я лиш почав готвати його «трамплінний» роман «Ключ», який друкуватиму протягом трьох місяців мовою оригіналу в газеті «Київські відомості» й сваритиму його за те, що щоразу мені важко скорочувати до шпальти, бо мова таки густа), далі за роялем – чернігівський композитор, автор знаменитої «Козачки» («Пане полковнику мій синьоокий») Микола Збарацький (Коля якраз написав на мої слова і виконав уперше кілька пісень), далі – мій наймолодший, тоді восьмирічний син Олексій, який читає на сцені вірші для дітей – вже давній «Струмок» і знову ж – хоч і для малюків, але про того ж таки «главаря», під назвою «Президент і презент»…

Я натис на пультик,
Щоб дивитись мультик,
А з екрана… президент
Каже: «Всіх вас жде презент,
Хто мене ще на п’ять літ
Знову вибере, як слід!»…
Обіцяє та втішає:
Глянуть мультик заважає!..
Наче я попав під прес,
Ну а де ж… мій інтерес?..
Обираю – й без презента, –
Вінні-Пуха президентом!

У залі знову був, м’яко кажучи, гарячий сплеск емоцій. На сцену мене викликали три рази з перервами і більш серйозні, не «стьобові», не постмодерністські, вірші я залишив на третій підхід. До речі, чимало з них протягом трьох років друкувалися, оскільки ж Москва ще не була такою фашистською, у найвідоміших тамтешніх журналах – «Дружба народов», «Москва», «Нева», «Литературная газета» (двічі), астафьєвському «День и ночь», навіть у тоді ще знаменитому альманаху «День поезії» тощо). Я навіть ризикнув прочитати кілька паліндромів із книжки, у тому числі доволі фривольний «На морі роман»:
На морі роман:
на Лорі – Ролан, на Тані – Натан,
на Вові… Вован.

Далі розглядати інші фото перехотілося, став пригадувати приємну й неформальну (після фуршету) третю частинну того вечора – це вже був незабутній… вечір Ліни Костенко. Вона не хотіла йди додому (а хто хотів?), і ми повернулися з фойє (дехто з фужерами) до вже напівтемної зали. Таких, хто добре тримався на ногах і кому не треба було повертатися до Чернігова чи до прикиївських сіл, поступово набралося, мабуть, з 30. Всілися навколо неї й слухали ще до 12 ночі (доки працівники Будинку актора, не сказали, щоб мали совість, бо ж вони запізняться на метро).

Запам’яталося, що були там Оля Унгурян з чоловіком Тарасом, бо іноді вони подавали голос запитаннями, та ще кілька моїх однокурсників. У багатьох з нас «відвисали щелепи», коли ми слухали про її чоловіка Василя Ваильовича Цвіркунова, про фрейліну царського двору Оленіну, яка відмовила Пушкіну, коли той до неї сватався, а потім, вже в радянські часи, Ліна Василівна з Цвіркуновим, подорожуючи Україною на своєму «Запорожцю», відшукали занедбану могилу Оленіної в Корецьому монастирі, та ще багато унікального…

… Але спогади довелося урвати, бо почувся гуркіт від дороги. Я підбіг до будочки і швидко дав інструктаж лейтенанту: біля водія буде красива жінка, прошу, брате, підійти з даїшною паличкою і сказати: «З вас штраф за… применшення швидкості!». Я розмірковував, що така витівка їх розсмішить і швидше розбудить, а сам сховався за кущем. Він лиш почав це говорити, але знітився чи, може, впізнав її, бо ж бувала тут по кілька разів на рік. Вона, недослухавши, запитала: «А чи не було тут чоловіка в білому?..»

Я зрозумів, що фокус не вдався (принаймні перша його частина) й випірнув з укриття. І тут ефект спрацював наповну.
– Це справді ви? – вона з безмежним подивом навіть помацала мене за сорочку, щоб переконатися, що не сон…
– Скільки можна на вас чекати?— прикидаючись серйозним, відрізав я.
– Слухайте, а як це могло статися: нас же наче ніхто й не обігнав? Як?..
– О маловірні!.. – з виглядом проповідника зарядив я, показуючи великим пальцем у небеса, – чи ви забули про Небо?!

Навіть ті, хто лише щойно прокинулися, ожили. А за 5 хвилин ми вже сідали у щойно прибулий із зони мікроавтобус «уазик». Ледь дістали бутерброди, водій, тримаючи одну руку на кермі, другою витягнув пляшку зі словами: «Сьогодні ж свято, а ви моєї «медовухи» ще не куштували – не пошкодуєте: унікальна».

Справді смачнюча, але випили по-скромному, бо ж, хоч і свято, планувався насичений день. Боюсь сплутати, що було в перший день, а що наступного, але, одразу кинувши речі в готельчику легкої фінської конструкції, в Чорнобилі, вирушили на ЧАЕС, потім у Прип’ять. При вході на станцію видали спецодяг і всі перевдяглися, окрім неї (вона завжди так робила: скрізь була у власній спецівці х/б, у якій їхала з Києва і яка їй, до речі, дуже личила. Окрім головного сталкера в особі Ліни Василівни, був ще місцевий (чия посада так і називалася по-народному: «сталкер»). Це була надзвичайно чиста, красива і порядна дівчина на ім’я Ріма – пройде якихось півтора роки й Ліна Василівна повідомить мені, що Ріма… померла, і я днів три ходитиму, як зачумлений, бо і в мене, і в неї буде відчуття, що втратили дуже рідну людину, хоча бачили її всього два дні… Але то потім…

Після оглядин ЧАЕС і «саркофагу», ми у Прип’яті піднялися на дах 16-поверхівки – з одним перепочинком, здається, на 8-му поверсі, де вона показала вражаючу картину: на піаніно в занедбаній квартирі лежала книжка «История КПСС». При підйомі на дах, вона давала фори у швидкості й витривалості всім, навіть мені, колишньому футболісту, що мене дещо засмутило: вона тут була далеко не вперше – з даху добре видно секретний об’єкт «Чорнобиль-2»…

Лесь і Олег, поступово віддихавшись, знімали далеку, так би мовити, «перспективу», зовсім не Великодню… Мій диктофон теж працював посилено. На зворотному шляху ще заїхали в деякі села, потім вечеряли прямо на вулиці перед готелем: нам накрили стіл на свіжій травичці. Трохи випили червоного вина, потім прикидали план на завтра, а коли зовсім стемніло, я пішов оглянути будинок на вулиці Шевченка, де колись жили мої перші теща з тестем і де зустрів аварію мій найстарший, а на час єдиний, трирічний син Святослав, привезений до баби з дідом вранці після нічної аварії у 1986-му…

Заглянув на подвір’я і побачив, що дитячого пластмасового синового мотоцикла, який стояв там ще рік-два тому, вже нема і взагалі там тепер жили вже інші люди, очевидно, вахтовики…

Коли повернувся, вже прибирали стіл і починали, зморені, готуватися до сну. Наступного дня об’їхали більше десятка сіл, де її зустрічали люди (яких вона забороняла називати «самоселами», бо справді ж жили у своїх чи ще батьківських хатах на своїй землі) як близьку рідню. Чи не в кожному селі жінки й бабусі бігли назустріч з радісним вигуками, щоб почули й сусіди: «Наша Ліна приїхала, наша Ліна приїхала!». Ми ненадовго заходили до хат, вручали паски, хліб та гостинці, а жіночки нам накривали столи. Ліна Василівна знала по іменах чи не всіх старожилів чорнобильської зоні (у деяких селах їх жило 5–10, а в більших – 50–80).

Вона запитувала чи не про кожного: «А як там Петро?.. А чи Настя жива?» Причому добра половина з тих людей не знали взагалі, що вона поетеса (це її влаштовувало), головне, що «наша»… Своя! Найсвоїша!..

Олег з Лесем майже скрізь знімали дорогоцінні кадри спілкування й фіксували фрагменти доль. Вона попередила: «Коли щось даруватимуть, не відмовлятися, бо це смертельна образа!», і коли одна жіночка вручила всім нам по велетенському сушеному лящу, ми вдячно прийняли й сховали до пакетів.

В кількох селах була наджорстка радіація, особливо в Корогоді (що в перекладі з білоруської «хоровод» (про це я дізнався пізніше з одного веселого вірша видатного Володі Некляєва, яким він мене привітав на Різдво), і ще в одному – біля кордону з Білоруссю. Там у зарослому дворі було старе дерево, на якому ще трималася борть вже без бджіл, місцевий традиційний вулик, і колодязь. Біля нього почали фільмувати її монолог про загублену культуру поліщуків, і деякі вислови, що стали потім майже афоризмами («Легше заспівати «ще не вмерла», аніж поїхати туди, де вона справді вмерла…»).

Але щось зламалося в апаратурі (Олег з Лесем ходили, як примари, і шукали чи молоток, чи щось подібне). Вимушений простій і втрата часу… Я тоді, здається, вперше почув від неї цікаву історію, яку їй розповів знову ж таки один морський офіцер: він дав у Комарово Анні Ахматовій першу книжку Ліни Костенко, і та, вдивившись в її красивий, нині добре відомий портрет, ізрєкла: «Да, нелегко придерся в жизни этой девочке!..».

Я продовжив тему розповіддю про приятеля Ахматової Арсенія Тарковського, з яким мав дві короткі зустрічі ще в часи мого студентства. Поет тоді підтвердив мені, що Марина Цвєтаєва йому справді телефонувала о другій ночі сказати, що він забув у неї хустинку і готова була навіть принести… А головне, вів я далі: завдяки циклу Арсенія Тарковського про Григорія Сковороду, почали виникати сковородинівські товариства, що було неймовірним.

Потім заїхали ще в кілька сіл, в одному з яких стояла її улюблена велика дерев’яна церква ХVІІІ століття (пізніше її спалять, схоже, сама міліція, щоб туди не їздили колишні жителі через високу радіацію). Вона повела мене через дорогу – до сільського пологового будинку, у якому осиротіло стояло заіржавіле крісло породіллі й були розкидані серед бруду шматки документів про новонароджених…

Було ще багато чого в кожному селі…
Тоді швидко у трьох номерах поспіль газети «Київські відомості» вийшов матеріал «Поет спускається в пекло», де в центрі була відомо хто. Потім мене просили про передрук: журнал «The Ukraine» (двомовний), інші видання, і деякі з них навіть платили гонорар. Пізніше з її ініціативи ще були різні критичні, а деякі навіть веселі публікації: одна про те, як канадський професор Найдан та одне з львівських видавництв по-піратськи видали білінгву без її відома з перекладами її віршів, вибравши ранні, далеко не найкращі. Вона хотіла подати до суду, щоб відсуджені за моральні збитки гроші передати дитбудинку…

Я все ж після виходу того матеріалу радив не доводити до суду, бо це «уб’є видавництво» й завдасть великої шкоди професору, який, мабуть, не хотів зробити злого… А ще один матеріал – із веселих, це коли Юрій Мушкетик і Спілка письменників висунули її на Нобелівську премію, і вона над цим добродушно посміялася, пояснивши, що вони ж і права офіційно висувати не мають, та й перекладів вартісних євромовами не було. Вона шанувала лиш кілька італійських і білоруських перекладів, а над одним польським щиро сміялась: у переклад замість її слів — те що, наприклад, у Ахмадуліної «на ципочках», у її вірші те ж саме слово переклали польською «на чураках» (отже: «на карачках»)!..

… Той Великдень у зоні ні з чи не порівняти… І тепер, дивлячись на фото (а є ще дві плівки, з досі небаченими, непроявленими знімками), розумієш, як багато всього ПЕЧАЛЬНОГО тоді ще не сталося…

Ще живі і Ванграновський, і Ігор Римарук, з яким пов’язано чимало, і навіть така важливо-цікава пригода за участі Ліни Василівни. Іноді ж спливає в пам’яті: набираю її й кажу:
— Ви знаєте, сьогодні Римарукові – 50. Знаю, що ви поважаєте Ігоря, тож, якщо хочете, привітайте…
– Я з радістю, але не маю його мобілки…
– Записуйте…

Десь через годину Ігор щасливим голосом говорить мені у слухавку: «Не повіриш, щойно Ліна привітала! В одній руці я тримав повний келих червоного вина, а коли другою підніс слухавку і почув її голос, від подиву весь келих перелив на свої білі джинси… Ну, то відіпрати не важко, а розмову з пам‘яті не зітреш!..»

І мені теж було святково, але минуло кілька тижнів і у Львові стається трагедія: Ігоря ховають на Личаківському. Через день дзвінок від неї: «Як же я вам вдячна, Станіславе: ви врятували мою душу!..» Спершу навіть налякався, бо не знав про що мова. Пояснила: «Якби не ви, тієї останньої, як виявилося, розмови з Ігорем так би й не сталося…»

… На стикові весни й літа 2004-го поховали Вінграновського, потім був Помаранчевий майдан, а ще через якихось півроку вона телефонує: «Учора повернулися з зони, цього разу навіть успішно…». Якщо коротко, йшлося про те, що вони машиною поїхали у зону і молодий президент Ющенко (!) сів за кермо, поряд – вона, а ще в машині Віталій Кличко. Тоді у десятикілометровій зоні, серед лісу, неподалік ЧАЕС, жив унікальний дід Абражей зі своєю бабусею, і вже відсвяткували 60-річчя подружнього життя. Але дурнувата міліція забрала в діда рушницю, яка дуже виручала при знахабнілих зграях вовків, та ще й відрізали їм електроенергію!

Ліна Василівна попрохала (якщо не сказати: примусила) молодого президента заїхати в ті «дєбрі», привітати стареньких, і головне: їм негайно повернули електрику і… рушницю. Тією її перемогою я пишався, мабуть, не менше, ніж вона сама…

А ще трапився один дуже прикрий, важкий епізод: в Укрінформі призначили прес-конференцію за її участю – за день до відкриття в Музеї гетьманства виставки артефактів з Чорнобильської зони. Я знав, що ця тема їй найдорожча, бо вона в тій експедиції пана Ростислава була чимало років рядовим бійцем і збирала ті артефакти, які були до виставки вже дезінфіковані-очищені… У мене помирає мама, і поховавши її на Дніпропетровщині, я навіть не ночую в маминій хаті, покинувши двох братів, сідаю в нічний поїзд, щоб на ранок встигнути в Укрінформ, бо розумію, як важливо…

Встиг, поставив чотири запитання, на які вона охоче відповідала, потім на одинці висловила співчуття, а через день у Музей гетьманства, окрім неї, прийшов лиш (!) один я. Ліна Василівна одразу після відкриття провела майже двохгодинну цікаву екскурсію для київських школярів (яку я теж записав на диктофон). Потім разом з музейницями випили трохи червоного вина, і я провів її до джипа, а сам пішов розшифровувати.

На ранок все було готове: до укрінформівських моїх запитань я додав найцікавіші моменти її екскурсії, і вклав у її вуста, звичайно те, що вона розповіла. Через день матеріал вийшов у газеті, а невдовзі пішла чутка, що я… опублікував інтерв’ю з Л.В.К., яке я у неї нібито не брав!..

Не розумів звідки ноги ростуть, не уявляв навіщо? Пішло від відомої колеги, чиє прізвище дуже схоже на слово «гидота» (яка була присутня лиш в Укрінформі) та ще від одіозної Лариси Скорик, яка взагалі ніде не була присутня. У мене довго не минався шок…

Лише з часом повернувся спокій разом з її дзвінками: вони стали довгими в часі, а дзвінки щороку на Прощену неділю стали постійними і починалися традиційним:
– Простіть мене!
– Бог простить! І я прощаю. І ви простіть мене…

Розмови іноді затягувалися на годину, а коли від слухавки вже боліло вухо, перекладав до другого… Досі я не можу собі пояснити лише одне, про що знову нагадав один із ненайгірших письменників… Чому вона опинилася в одній упряжі з людьми не найвищої якості, і навіть не просто лобіювала з ними одного чоловіка на Шевченківську премію, а навіть звернулася до Адміністрації попереднього президента (за словами знавців), щоб йому ту премію дали!..

Напевне ж, вона знала, що за самим положенням про премію Шевком (як я його ще раніше назвав по аналогії з парткомом) не мав права навіть розглядати ту книжку, не те що давати премію за неї. Майже всі вірші в ній були написані й надруковані ще в минулому столітті. Та й «вибране» само по собі не допускалося до розгляду за законом. Але не лише ці та інші порушення вражають…

Сумніший інший печальний нюанс: ще в минулому столітті вона була у дуже теплих, близьких стосунках з благородним красивим чоловіком Данилом Кулиняком. Ще юним курсантом мореходки Данило створив «націоналістичну організацію» і його посадили, але ненадовго. У Данила були двоє друзів: один Володя Рокецький, який в часи радянської влади прочитав біля Тарасовго пам’ятника (звичайно ж, в день перепоховання) вірш Данила «Ліс рубають». І коли його взяло КГБ, Роцецький видав вірш друга, який раніше вже був репресований, за свій! Отримує 5 років ГУЛАГу, а повернувшись, невдовзі помирає…

Був у них третій спільний друг Михайло С., який здав Рокецького, ставши відомо ким і отримавши потім квартиру на Печерську. Він був ворогом Кулиняка на все життя, і Данило навіть опублікував у «Молоді України» в рік розпаду Союзу вирок того суду, де чотири рази сказано, що «на підставі свідчень свідка такого-то» – 5 років таборів…

Не має жодного сумніву, що, коли Данило з Ліною Костенко частенько сиділи біля вогнища над берегом Дніпра неподалік Вишгорода (він працював рибінспектором тоді), не просто розповідав їй цю історію, а й, напевне, показував газету з тим матеріалом-вироком і прізвищем свідка… Мабуть, і додавав, що той їхній третій «друг» ще й нахабно брехав канадським журналістам, що Рокецького арештовувала й відправила в табір міліція, а не КГБ, причому за… «незаконне зберігання зброї»…

Так ось, важко зрозуміти: що примусило Ліну Василівну разом з тим третім «другом»-ворогом Данила – стати головними лобістами претендента на премію? Що примусило її «тендітні пальці етики» занурити в таку багнюку?

Не буду казати, кому були віддані в якості корупційного відкату гроші тієї Шевченківської премії тим автором-мільйонером… Не дивуюся, чому у тій компанії агітаторів разом з фактично вбивцею Рокецького були Павличко, Павло Мовчан, але чому в одній упряжі опинилася й вона? Не владається в голові, і не лише в моїй! І коли вже це дивуює кількох серйозних докторів філології і неостанніх в Україні письменників, то краще, гадаю, це прояснити – для всіх краще…

… Данила ми поховали, назвали вулицю на його честь в Ірпені, а з голови не йде… Звичайно, в житті, як і сказано у класика, «з журбою радість обнялась». Ох, обнялась…

Станіслав Бондаренко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.