Після того, як ведмедчуківські канали закрила не Нацрада, а РНБО – вважаю, Нацраді варто було б саморозпуститися. Ще 2017 року в своїй телепрограмі я напряму спитав в одного з тодішніх членів Нацради: «Чи можете ви нарешті «взути» по повній програмі «Інтер» та інші російські телепомийки?». Відповідь була: «На жаль, ні». І тоді, і зараз я міркую: тоді нащо нам цей орган на кошти платників податків? Навіщо нам беззубий регулятор, якщо телеканали закриває не він, а РНБО?
Відповідь на тодішнє моє питання прилетіла у 2021 році. Виявляється, Нацрада існує для того, аби стояти НАД процесом і захищати п’яту колону від гострослівної української риторики, яка ображає бужанських глядачів тих самих каналів, закритих рішенням РНБО. Це не жарт і не прикол. Це – позиція регулятора, який вважає, що метафорично-образні звороти про амебу та інфузорію-туфельку (цитую!!) ображають «громадян із певною політичною позицією». А тих, хто практикує відкриту українофобію і виступає за відновлення рос.пропаганди на території України, ображати ні в якому разі не можна, бо, бачте, в них «певна політична позиція».
Це ще не все.
Нацрада вважає неприпустимим (цитую!!) звинувачувати певну частину суспільства в непатріотизмові й зраді національних інтересів. Бо це – «певна політична позиція».
Це ще не все.
Нацрада пише: «Обов’язок журналіста безпристрасно і об’єктивно інформувати суспільство». Безпристрасно й об’єктивно в умовах війни – це давати слово терористам-найманцям, виправдовувати їхню героїчну боротьбу проти «хунти». Безпристрасно й об’єктивно – це в кожному сюжеті давати коментар постраждалого Медведчука й регулярно запрошувати Шарія до слова. Безпристрасно й об’єктивно – це 50% текстів віддавати реваншистам з міркувань «балансу». Безпристрасно й об’єктивно – це присікати громадянську позицію й перетворитися на пластмасову підставку для мікрофона, в який усяку єресь нестимуть усякі негідники. Безпристрасно й об’єктивно – це бути Понтієм Пилатом, якому все одно, бо він «над процесом». Безпристрасно й об’єктивно – це стати котом Леопольдом, який із прихвостнями й колаборантами хоче жити дружно.
Гидко!
У нашому телепросторі назріли глибокі ідеологічні розбіжності в трактуванні того, чим є журналістика в умовах війни. В УМОВАХ ВІЙНИ пишу капслоком, бо саме цього ніяк не можуть догнати більшість колег. Питання дуже просте: скільки ще років має тривати війна з Росією, аби журналісти стали на бік української барикади? Скільки ще має загинути людей, аби Нацрада нарешті зрозуміла, що вона не безликий арбітр НАД сторонами, а безпосередній і вкрай важливий учасник гібридного протистояння? Сподіваюся, на нашому боці.
То все ж таки: як ми маємо говорити з ворогом, який застосовує всі калібри не лише вогнепальної, але й гібридної зброї, включаючи підривну роботу зсередини?
То все ж таки: яку риторику В УМОВАХ ВІЙНИ треба застосовувати до тих, хто уневажує українську державність, своєю духовною і культурною столицею вважає Москву, працює на поширення ідей руского міра, називає українських солдатів «убійцамі», підтримує гуманітарну окупацію, заперечує факт нападу РФ, топчеться по базових для українців цінностях?
Нацрада каже, що це – певна політична позиція, тож будь-яке криве слово з цього приводу автоматично підпадає під мову ворожнечі. А я вважаю, що ми з тріском програємо гібридну війну якраз тому, що неправильним застосуванням концепту «мова ворожнечі» зв’язуємо собі руки в боротьбі проти агресора, підкріпленого внутрішнім колаборантом.
Ще місяць тому я публічно звернувся з пропозицією ініціювати перегляд шкідливої, невчасної й небезпечної норми про «мову ворожнечі», яку українофоби постійно використовують проти патріотичного табору. А в «ответ тишина, взятая за основу». А отже, В УМОВАХ ВІЙНИ під мову ворожнечі потрапить кожен солдат, який на передовій вигукує клич «Слава нації! Смерть москалям!». Чи патріот, який вважає, що ворога треба знищувати. Чи кожен українець, який триколор повішав собі в туалеті, а морду президента сусідньої держави надрукував на туалетному папері.
Отже.
Я не лише заперечую всі закиди, але й вважаю їх небезпечним прецедентом, який має на меті обеззубити українську журналістику, зробити її імпотентною щодо всіх проявів ворога, нав’язати шкідливі підходи «безпристрасної об’єктивності», за якою насправді криється безпринципна всеядність, небажання гідно протистояти російській навалі й відсутність елементарної громадянської відповідальності.
Окремо хочу пояснити різницю між інформаційною та авторською журналістикою, бо, бачу, не всі це розуміють. Як незмінний автор і ведучий програми «Прямим текстом», я розлого оперую оціночними судженнями, прийомами образного мислення, засобами художніх порівнянь, метафор та алегорій. Програма «Прямим текстом» НЕ Є новинно-інформаційним фактажним продуктом, натомість є програмою суб’єктивно-авторською й публіцистичною. В ній домінує власна думка автора, його роздуми та спостереження. Телепубліцистика – це журналістський жанр, в якому автор досліджує, узагальнює й інтерпритує політичну дійсність, використовуючи при цьому всі засоби аналітичного та емоційного впливу на глядача. Публіцист (не диктор, не репортер, не стрімер, не модератор!) не просто описує події та явища – він переконує, розтлумачує, обговорює, викриває й інтерпритує, використовуючи всю палітру ораторських та образних прийомів. У цьому засаднича відмінність цього жанру від безпристрасної, сухої, вихолощеної інформаційної журналістики.
Суб’єктивне ставлення до подій є не лише базовою цінністю демократичних суспільств, але й захищене національним законодавством. А саме – ст.30 Закону «Про інформацію»: ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження. У досліджуваному етері звучать ОЦІНОЧНІ СУДЖЕННЯ, в яких, по-перше, НЕМАЄ жодних фактичних даних; по-друге, вони не спрямовані нікому персонально й адресно; по-третє, ці ОЦІНОЧНІ СУДЖЕННЯ саме тому і є оціночними, бо містять відповідні мовно-стилістичні засоби. Такі, як іронія, стьоб, антитеза, паралелізм, плеоназм, гіпербола, дисфемізм, сарказм тощо.
Весь етер про амеб і інфузорій пронизаний саме цими художньо-образними прийомами, які підкреслюють БЕЗАДРЕСНІСТЬ оціночних суджень та їх узагальнену природу, яка не може ні спростовуватися, ні доводитися.
Якщо мої авторські оціночні судження, висловлені в ХУДОЖНИЙ, НЕПРЯМИЙ, НЕАДРЕСНИЙ, МЕТАФОРИЧНИЙ спосіб, образили якусь конкретну особу (амебу, інфузорію-туфельку, тилового щура тощо), то вона має законні права звернутися до суду на предмет образи честі й гідності. На сьогоднішній день таких претензій ні я, ні телеканал не отримували, відтак питання оціночних суджень та влучності використання мовно-стилістичних засобів у телепубліцистиці є вийнятково питанням ЕТИКИ, а не адміністративного чи якогось іншого дослідження.
Аби люди зрозуміли всю абсурдність і трешевість цієї справи, я безпристрасно перерахую основні цитати, до яких Нацрада має претензії. Попереджаю: це не жарт і не прикол.
Отже:
1. «…Одноклітинні втратили свій корм. Амеби більше не мають що дивитися. Інфузорії-туфельки б’ються в істериці і припадку. Вата в шоці».
2. «…Дрімучих неадекватних людей, які з дня до ночі дивляться ті помийки».
3. «…Ну, почитай книжку, стара бабо, наліпи вареників, як не маєш що робити, заморозь їх і відправ нашим хлопцям на передову».
4. «… Маси абсолютно втрачених теленаркоманів, які зараз відчувають страшну нестачу і навіть ломку… Це – пропащі люди. Це – списані люди. Вся телевізійна аудиторія цих псевдоканалів – це є неліквід і баласт… жахливе покоління».
5. «… А як інакше можна чинити в країні з таким захльостом отого внутрішнього колаборанта, отої внутрішньої вати»
6. «… Хочете жити в Росії – скатертью дорожка. В чому проблема? Хтось тримає? Навіщо робити Росією нашу Україну, тим паче на сьомому році війни з Росією? Тут – Україна. Це – українська земля. Це – земля української культури, цінностей, традиції, пам’яті. Не подобається – скатертью дорожка. Зрештою, Господь придумав прекрасну країну для таких істот з курсу біології за 6-й клас, третя чверть, — називається Російська Федерація».
7. «…Я вважаю, що цілком етично до тих людей, які мріють про Росію-матушку на території України, ми маємо право застосовувати всю ворожу риторику, і це є етичний обов’язок кожного українського журналіста, який поважає себе, я вже не кажу про те, що любить свою державу і є співносієм цього великого національного болю, з яким ми живемо вже сьомий рік, панове»
Більше того, у своєму листі Нацрада перераховує слова-інтенсифікатори, які, на її думку, НЕ МОЖНА ВЖИВАТИ в інформаційному просторі країни. Беріть олівець і записуйте:
– П’ята колона
– Внутрішні колаборанти
– Вата, ватники
– Тилові щурі
– Пропащі люди
– Внутрішні вороги
– Запроданці
– Диверсанти
– Саботажники
– Зрадники
Я на повному серйозі. Звучання цих слів у будь-якому контексті надалі буде трактуватися як мова ворожнечі з усіма подальшими санкціями.
Ось так. Триває 7-й рік війни України за свою незалежність.
Остап Дроздов
