День шістнадцятий
Пізнім вечором Чернігів полоскала щільна, холодна злива. Міріади хаотичних крапель, гнаних скаженим вітром, голосно билися об піддашок вікна. До нього упритул хтось посадив колись акацію. Розлоге, чіпке віття моцного дерева шкрябається тепер об шибку на третьому поверсі старої «хрущовки», ніби просить прихистку із сутінкового позавіконня.
За такої погоди я завжди вертаю до давньої моєї мрії, яка все більше стає утопічною.
Йдеться про камін.
На вулиці дощ, мов із відра, «п’яний» вітер силує до танцю дерева, а ти сидиш перед каміном – полум’я весело грає своїм дивовижним танком, сухі полінця потріскують, посилають тобі своє правічне і магічне тепло від дерева й вогню…
То ніби казка із дитинства, мов Мрія поета…
Гриціян з мене глузує. «У Остапа Бендера, — каже, — також була мрія — мадам Грицацуєва. Так то ж, я понімаю – мрія! А в тебе шо?! Камін! Шо це за мрія?! Який ти після цього, нахрєн, поет?!»
Спасибі, шо не танкіст… Як співають хлопці з Білорусі. Але я з Гриціяном не стаю до полеміки. У футболі він звичайно спеціаліст великий, а в поезії і тонкій душевній організації не тямить ні бельмеса. Тому я навіть не намагаюсь пояснювати, як би воно було, аби ми зараз дивилися цей футбол біля каміна…
***
А на Євро-2012 сьогодні остання гра чвертьфіналу. Грають дві команди, що аж нічого не показали на попередньому груповому етапі, але «під шумок» повиходили зі своїх підгруп — збірні Англії та Італії.
Англійці грали в нашій, українській підгрупі. Трохи намагались огризатися з французами – 1:1. Ледве-ледве перемогли Швецію – 3:2. І в непоказному матчі з Україною виграли — 1:0, хоча, якби не «лівий» суддя, то й тут була би нічия. Англійці, зрештою, на цьому чемпіонаті не утнули нічого, що би зачепило футбольне серце.
Те саме з італійцями. Італійська збірна нагадувала лідера чемпіонату, але хіба в турнірі геріатричних пансіонатів. Там вони, а ще збірна Греції, були би незаперечними лідерами. Ці команди скидалися на важких тевтонських лицарів, у яких замість залізних обладунків — трап’яна одіж, однак з вагою залізяк.
Європейські колись гранди, збірні Англії та Італії, виглядали нині, мов ті напівздуті кульки, морщені й обвислі. Останній чвертьфінал за їх участі також став одверто нудним. Донудилися ми з Гриціяном під телевізором до першого на цьому турнірі сухого рахунку – 0:0. Наступні півгодини додаткового часу також нічого не дали – тягучка на футбольному газоні схиляла хіба до сну. Завершилось післяматчевими пенальті.
І отут, як зазвичай, на перший план виходять особистості. В Англії такої не знайшлося. А в Італії був. Це – Джанлуїджі Буффон, воротар. Він, власне, і подарував своїй країні свято продовження великого футболу та золотий рядок у всесвітню історію. Буффон зумів зробити так, що дехто з англійців виглядав посміховиськом, не забиваючи з тої позначки, звідки забивати був зобов’язаний! Але це – футбол! І, врешті, хтось мав виграти, а хтось програти. Виграла Італія. І тепер знаємо дві півфінальні пари: Іспанія – Португалія та Італія – Німеччина.
День сімнадцятий
Ну, ось — лишилось четверо. Коло звузилось. На нашу з Гриціяном думку, з-поміж них є два незаперечні лідери, котрі за всіма футбольними параметрами – від видовищності до тактики, підбору виконавців, витонченості й шарму – переважають решту. Це – Іспанія та Португалія. Але ж треба такому статися, аби вже у півфіналі ці дві національні збірні зійшлися.
— Ну, шо я тобі скажу, оце саме сьогодні гратимуть ті, хто мав би зустрітися у фіналі, — каже Гриціян. – Бач, який сліпий і несправедливий жереб. У футболі, як і в житті — нема правди…
— Чому ж нема, хто сильніший – той і зверху.
— Ага. І гратиме потім у фіналі зі слабшим на дві голови. А Іспанія та Португалія – ото би був фінал!
Гриціян все правильно розповідає. Звичайно іспано-португальський фінал мав би неймовірну інтригу. Однак такого фіналу вже не буде. Там, скорше за все, збірна Німеччини чекатиме когось із нашої сьогоднішньої пари.
Ну, а тим часом ми з Гриціяном розлили наше пиво і в очікуванні грандіозного спектаклю взялися до двох великих сушених лящів. Гриціян, певно, зумисне припас найкозирнішу свою тараньку на останні дні європейського чемпіонату.
Він смоктав ту рибу, запиваючи пивом, і вкотре «пережовував» незаперечний вислід про те, що Іспанія та Португалія сьогодні на хвилі найпрогресивнішого футболу. Між ними є відмінності, вони багато в чому різні, але посутньо відрізняються від всіх, хто з’їхався нині до Польщі та України і навіть тих, котрі лишились за бортом.
Ці дві команди схожі найперше своєю манерою гри, свою неймовірною практичністю, відсутністю зайвини. Вони по суті не мають холостого ходу. На відміну, скажімо, від збірної України з Блохіним, не бігають де кому заманеться і тим більше, не стоять, як вкопані, чи ходять пішки. Тут, коли у гравця м’яч – то одразу і рух. Але не просто рух, а найкоротший шлях до чужих воріт. А щоб рухатись — має бути цілий арсенал тактичних і технічних навичок.
Чому в цій парі іспанці здебільшого переможці? Чого бракує португальцям? Дуже цікаве пояснення має Гриціян. Він запевняє, що збірна Португалії останніми роками – команда одного гравця, однієї мега-зірки, довкола якої все обертається, яка спонукає всіх решта тягнутись до її рівня, присутність якої на футбольному полі, то ніби присутність Спасителя, який здатен творити чудеса, і в ті чудеса всі увірували. І чудеса справді відбуваються!
Це все про Криштіану Роналду.
В Іспанії свого Криштіану нема. Там нема такої мега-зірки. Там зірки меншого калібру. Але їх пів-команди, а, може, й більше. Тому в Іспанії «двигун» — потужніший. З моторесурсом значно більшим. Португалія може «зрізати кути», може обійти іспанців на коротких дистанціях, може ошелешити, видати якийсь неймовірний бліц-відрізок, але проти Іспанії це все одно лише бліц.
Ось чому фінал нинішньої європейської першості міг бути феєричним тільки за умови, якщо би там грали Іспанія та Португалія.
По суті, ми з Гриціяном, а з нами і вся футбольна Європа того вечора, стали свідками фінальних пристрастей у півфінальній грі. Не переповідатиму хто на якій хвилині і який момент змарнував. Скажу тільки, що грали потенційні чемпіони. Гра була такою динамічною та захоплюючою, що відсутність голів абсолютно нічого не псувала і не була жодним ганджем.
Проявив себе Роналду. Мудро і по царськи грали іспанці. Португальці шукали найменшої нагоди, хапалися за соломинку, аби лиш забити. А іспанці навіть не намагалися форсувати. Ніби всім своїм виглядом показували, що їм однаковісінько: додатковий час – будь ласка, серія післяматчевих пенальті – вельми просимо!
Ми з Гриціяном розважливо смакували пивом і сушеними лящами. Стало якраз і на основний час, і на додаткові 30 хвилин, і на серію пенальті.
Впевненість Іспанії не була блефом. Вони як повагом грали всю гру, так і до одинадцятиметрової позначки підходили впевнено. Не знаю, чи виправдано було лишити Криштіану Роналду останній удар, може, краще було починати? Так чи інак, але черга до Роналду навіть не дійшла. Його заключний удар уже нікому не був потрібен, бо нічого не вирішував. Він довго сидів на полі, взявши голову обіруч…
Підсумок пенальті – 4:2.
І Іспанія виходить у фінал.
День вісімнадцятий
Звичайно футбол без авантюри – як український борщ без сметани, або сало без часнику. На другому півфіналі європейської першості ми з Гриціяном порадились і дійшли згоди, що під час цієї гри маємо поводитись, як гурмани. А тому відмовились від пива і тараньки. Тим пак, Гриціян побачив у телевізорі, як одному шведові запропонували, схожу на Гриціянову, тараньку, і як він перелякано на те дивився, і як сказав, що то «якийсь страх Господній», і, упаси Боже, таке вживати (!!!)
Той швед так зачепив Гриціянове самолюбство, що він лиш закопилив губу і мовчав.
Мовчав і перетравлював образу.
А потім, коли я давно вже про того шведа забув, розродився раптом цілою теорією, наскільки, мовляв, ми з ними різні. У тій-таки Швеції і цивілізації, і порядку, звісно, більше. Але то ще треба добре подумати, як воно ліпше – за кожним разом обтирати руки вологою серветкою і їсти пресовані, у пластикових корцях, оселедці чи все-таки лящі сушені?! Ким бути, власне – дітьми природи із руками, до яких зараза не чіпляється, чи «деградувати» до істот розм’яклих, без опірності мікробам, у яких перетрух імунітет і назавжди втрачено нормальний смак до нормальної їжі?!.
Гриціян ще довго розводився зельц-теоріями, заспокоював сам себе, намагаючись набалакати на усну індульгенцію і санітарне обґрунтування своїй, справді смердючій, таранці, але я його зупинив, по-хірургічному жорстко відрубавши: мовляв, та його балачка тепер і тут — зайве. Нехай буде так, як є: шведам – чіпси і фастфуди, а нам, дітям природи — таранька. Хоч, врешті-решт, і те, і інше – гидота.
Але повернемось до авантюри.
Вбравши того дня накладні пики гурманів, ми вирішили, що якби з Гриціяном поставили в цій півфінальній парі між Німеччиною та Італією — на Італію, уболівали за неї, ще й заспівали б щось із пісень Тото Кутуньйо – так то й була би несусвітня авантюра. Бо німці на цьому турнірі, ніби дорожнім катком пройшлись по суперниках. Чотири гри – чотири перемоги. Тобто в італійців – жодних шансів.
Ну, сильніша нині Німеччина за Італію! І ми з Гриціяном, як справжні діти природи, вирішили – вболіватимемо за слабших. Отак руками, без вицігорного манікюру, і аплодуватимемо хлопцям у синій формі.
Я навіть купив їхнє спагетті. Файне і дороге, з твердих сортів пшениці. Ми то відварили. Зробили приправу на наш копил. Позаяк на пармезанський сир стягнутись годі, взяли трохи слабший – Новгород-Сіверський, але хороший. Натерли його зверху на ті італійські галушки. Зробили потужний салат з перцями, помідорами і пекінською капустою. Сосницької самогонки у сулії залишалось на два рази – під ці спагатті, ну, і, звісно, ще й на фінал по гранчачку зостанеться.
Отож, наша вечеря свідчила на чий бік ми з Гриціяном стали. В ідеалі замість сосницької самогонки у нас на столі мала би бути граппа, однак і ті сльози італійських монахів нам теж не по кишені.
Отак, як є, і поприлипали до телеекрана. Трошки мекнули самогоночки, трошки з’їли, як то в італійців кажуть, пасти, а по-нашому вармушелі, і не думали, що дарма офіруємо італійській кухні. Виявилося, що жалю у той вечір і психологічної підтримки потребували зовсім не італійці, а впевнені і розкуті досі німці.
У німецької manschaft одразу все пішло не так. Попри те, що з перших хвилин вони затисли «скуадру» на їхній половині поля, взяли в облогу їхні ворота, збірна Італії на диво впевнено і «залізобетонно» трималась. Особливої ж гостроти додавали ті відрізки, коли італійці переходили до контратаки. Їхні стрімкі відповіді були настільки раптові і динамічні, що, якби їх одягти в куфайки, то куфайки б заверталися!
Німці масовано тисли суперника, монотонно напосідалися, але їхня гра скидалась на муку, їх ніби хтось чіпляв гаком за майки і труси, перепиняючи шлях м’ячу до італійських воріт. Італійцям — навпаки, ніби вітер дув у спину. Ніби по всіх італійських церквах били дзвони і сам папа Римський посилав їм хресне знамення.
Зрештою, так, як Усевишній допоміг італійцям на цьому чемпіонаті, так мало кому допомагав. Саме Небо прихилилось того вечора до посередньої за кондиціями збірної Італії. Але тим і незвичайний футбол, що тут нема індульгенцій. Тут «зірки-гравці» і «зірки-команди» потрапляють раптом на манівці, а посередності, що десь у нетрях тільки-но блукали, виходять на широку, яскраву дорогу.
Так трапилось і того вечора. Що лиш не робили німці, а гра не клеїлась. Натомість у збірній Італії героєм став такий собі чорнявий хлопець – Маріо Балотеллі. Він в першому таймі двічі, ніби граючись, увігнав потужній німецькій машині два голи-красені і міг забити ще. Уже в першому таймі на табло висвічувало сенсаційне – 2:0, і що найпечальніше – не було жодних підстав, аби німці повернули це скрипуче італійське колесо у бік Балтійського моря.
Другий тайм нічого не змінив.
Італійці згаяли ще кілька стопроцентних нагод збільшити рахунок. Німці не здавалися. Вони безперервно атакували, але їхні атаки нагадували небезпеку, що нависає над жінкою від євнуха. Німецький тренер – модний і акуратний зовні пан Йоахім Льов – нервово гриз нігті, німецькі вболівальники на трибунах кусали у національних кольорах шавлики… Над футбольною Німеччиною — ні сіло, ні впало – нависла катастрофа, а порятунку не прозиралося…
Нам з Гриціяном здалося, що навіть головний суддя цього матчу оторопів від подій на полі. Він не очікував чогось подібного, і засумнівався — чи правильно свистить? А тому взяв і свиснув одного разу не в той бік… Німці пробили пенальті. Стало 1:2. Зажевріла надія. Німці кинулись в атаку, ніби на пожежу. Однак – марно. Для них в тій грі все вже зотліло на попіл.
Кожен німець того дня отримав, напевно, по відру холодної води на голову. Були вражені і ми з Гриціяном. Замість очікуваних сумних спагетті нам вони стали святковими. Ми мали неперевершену фанатську насолоду, хоча Гриціян і порівняв її із садомазохістською.
Хто міг подумати ще день тому, що у фіналі гратимуть Іспанія з Італією?! Але буде саме так. І ми тепер із Гриціяном не легковажимо прогнозами. Хоча нечиста сила так і сіпає за язика: ну, що робити італійцям проти потужної Іспанії?!
День дев’ятнадцятий. Фінал
Ну, ось і промайнули ці чарівні, дивовижні футбольні дні європейської першості в Україні та Польщі. Попри песимізм і скепсис багатьох, свято удалося! Європейські вболівальники і просто туристи від України просто в захваті. Вони дивуються красою країни і людей тутешніх, принагідно і обов’язково додаючи: ще би хтось тут повернув усе на розум…
Величезна, гарна, Богом обрана країна, але скільки марнотратства, неупорядкованості, упослідженості… Давно пора щось міняти. Принаймні ми з Гриціяном давно готові вдосконалюватися, європеїзуватися, навіть змінити підходи до шекспірівського: «пити чи не пити», і якщо пити, то зважити на якість і дозу.
Отак тішилися ми з Гриціяном, надивившись телевізора з програмою про панегірики самих собі в Україні, сподвигнуті європейською першістю. Хоча і без програм українського телебачення було видно, що чемпіонат став подією. Ми з Гриціяном навіть не сподівалися. Не вірили, що обійдеться без ексцесів, що ніхто не доплете до футболу нашої тупої і мерзенної політики. Правда, багато іноземців ходили у футболках з патретом Юлії Тимошенко, закликаючи «Юлі – волю!». Проте ніхто ні з кого футболки не зривав, а надпис про Юлю англійською мало хто міг прочитати… Та і що говорити про якісь розцяцьковані футболки на іноземцях, коли тим іноземцям дозволяли тут все, чого вони лиш забажають, аж до безборонно дзюрити на газони в центрі Києва…
Оце, каже Гриціян, наш рівень в очах цивілізованої Європи. То як в тому анекдоті, коли Вовочка, випадково застукавши дорослих за сексуальними забавами, вхопився за голову: «І вони після цього забороняють мені колупатися в носі!..»
На останній фінальний матч, що відбувався в столиці України, ми з Гриціяном навіть у квартирі прибралися. Навіть підмели і помили підлогу. На нашому столі була смажена картопля, а також Гриціянові сушені лящі, чернігівське пиво, по 150 грамів останньої сосницької самогонки, а на велику шинкувальну дошку ми виклали порубані помідори, огірки, цибулю, часник, болгарський перець, а зверху – пук петрушки і цупкого та запахущого листя селери.
Ну, шо вам сказати, коли ви самі все бачили!!!
Фінал європейської першості – він завжди фінал. Але як ми з Гриціяном і очікували – все летіло в одні ворота. Звісно, в італійські. Фортуна посміхається будь-кому. Навіть збірній України один раз посміхнулася. Але двічі в одну річку не увійдеш. Важко розраховувати на щось посутнє, коли твій рівень і твої кондиції не відповідають вимогам часу. Особливо ж, коли є з ким порівняти. Коли в тому порівнянні – все, як на долоні, всі кострубатості і неспроможності.
Звичайно італійці дуже старалися. Але, як любили писати радянські письменники в стилі соціалістичного реалізму – сили були не рівними…
Що ж до нас із Гриціяном, то наш фінальний вечір вартував фінальних пристрастей на стадіоні. Принаймні, як для нас із моїм другом, то наше локальне свято було ніскільки не меншим, аніж на яскравій арені у Києві. Хоч не говорили про те, але усвідомлювали — свято самі собі творять люди. І все, що є гарного в нашому житті – то тільки нам і належить. А все, що поза тим – лиш тло. Політика, держава, футбол, курси валют, рівень корупції і дорожнеча комунальних послуг, ВВП, зарплата і пенсія – все тло. Тло людських надій і страждань.
Ми пили з Гриціяном по 50 грамів, насолоджуючись футболом і розуміли, що вже завтра свято минеться, як минається все в цьому світі, що вже скоро на нас очікує гірке пофутболля, як посушливе похмілля. І що відзавтра ми знову з Гриціяном не стрічатимемось місяцями. Мені знову хтось переказуватиме, що Гриціян запив. І я нічого не намагатимусь робити. Бо уже гукав у порожнечу…
Бо кожна людина живе за невідомими їй кресленнями. Бо то тільки в тому соціалістичному реалізмі переконують, ніби людина коваль свого щастя. А насправді людина здатна творити собі хіба свято – щодня або інколи. Що ж до щастя та інших глобальних речей, так тут від окремої людини нічого не залежить. Гриціян залишиться Гриціяном.
І я не знаю від чого тішуся тепер більше – від блискучого футболу чи від наших посиденьок із моїм протверезілим раптом другом. Від його решток мудрих бесід на різні теми, від його олівцевих ремарок на великому ватмані, від приємного, власне, друзяки, у житейських «кресленнях» якого хтось спричинився колись на катастрофічні помилки…
***
На той момент, коли стало 4:0, ми вже випили по дві порції самогоночки, пошліфували її пивом, добре закусили, і взагалі почувалися ніби в ресторані. Бракувало хіба чарівної офіціантки, і то хіба б лиш для гарної компанії, бо подавати нам і прибирати за нами, затятими одинаками, було абсолютно зайве.
Ми говорили з Гриціяном про футбол і про життя. Більше – про футбол. Раділи за Іспанію. І навіть не за те, що вони новоспечені чемпіони, а за їхню творчість, досконалість, за їхню граційну гру. Мали прикрість, що так бездарно зіграла українська збірна. Хоча й не побивалися дуже, бо задовго наперед знали, як воно буде під орудою Олега Блохіна.
Іспанці тримали над головою європейський чемпіонський кубок, ми з Гриціяном – дві чарки з останніми краплями сосницької самогонки, і почували себе співучасниками великого душевного свята.
У кожного своє свято.
І тільки від нас залежить яким воно є – скороминущим чи тим, що завжди залишається з нами.
Леонід Ісаченко
