День шістнадцятий
Пізнім вечором Чернігів полоскала щільна, холодна злива. Міріади хаотичних крапель, гнаних скаженим вітром, голосно билися об піддашок вікна. До нього упритул хтось посадив колись акацію. Розлоге, чіпке віття моцного дерева шкрябається тепер об шибку на третьому поверсі старої «хрущовки», ніби просить прихистку із сутінкового позавіконня.
З Павлом Мовчаном у мене складні стосунки — від «сіверського князя» до «опозиції» (це все його визначення щодо мене). І то все через «Просвіту». Власне, останні років 10-15 я вважаю згаяними для просвітницького руху, але то окрема розмова…
В школі ненавидів французьку. Була хороша вчителька, потім була погана — ненавидів однаково. В інституті ненавидів англійську. Російську та українську не порівнював — були однаково рідними і навіть материнськими (моя мама після 2 класів церковно-приходської школи до кінця своїх днів читала напам’ять десятки віршів Тютчева, Пушкіна, Фета, … «пам’ятаю… і нащо воно мені… краще б я пам’ятала, де поклала ножа»).
Володимир Бабляк – один з найяскравіших українських прозаїків – належав до покоління вітчизняних митців початку і середини ХХ ст., на долю якого випало чи не найбільше випробувань. Так, народженому між Першою Світовою війною і Жовтневою соціалістичною революцією, Володимиру Бабляку дитиною довелося пережити війни.
