Ексклюзивна хвиля

З одним крилом — у небеса

«Мамо, дивіться!» – дочка зі скрушно-іронічним усміхом простягає мені свій босоніжок. А в ньому – ні більше, ні менше! – відстала підошва. Це на сьогодні єдине доччине взуття, бо з одного виросла, а іншого не придбали. Нести в ремонт – нІяк: і заміни нема, і дорого. Я покірно дістаю універсальний клей, що колись передбачливо купила, і серед кухні відкриваю ремонтну майстерню.

Як воно сьогодні вийде, не знаю, але відступати нема куди, і я рішуче берусь до роботи. Вже маю певний досвід – цвяхи забивати, дошки різати… Колись то все було «вперше», і я тоді плакала, нарікаючи в душі на долю. Але й чесно питала себе: «А ти на що сподівалась? На те, що біля тебе негайно з’явиться казковий Помічник? Такий собі добряк-філантроп, який захоче тебе й твоїх дітей ощасливити? Ні, дорогенька. Той, хто відважився РВАТИ, мусить знати й наслідки цього кроку. І ти ЗНАЄШ. Тож тихо неси свій хрест».

А в пам’яті не раз і не два – картина-спогад: я, ще заміжня, молода й щаслива, принесла вже солідній поетесі на рецензію свої вірші. А вона, відчинивши мені двері, вибачається і просить почекати, бо саме з дрилем у руках закінчує ремонтувати замок. Маленька, худенька, налягає на той дриль, а тоді ще й вправно орудує молотком… Вражено дивлюсь на неї: поетеса, жінка – і чим займається?! А вона поблажливо: «Аніж когось просити, а потім р о з п л а ч у в а т и с ь, то краще – сама…»

Б’ємо цвяхи, ремонтуємо взуття дітям, робимо все те, що мали б робити чоловічі руки. Бо ми готові до цього. Бо вже, здається, стало аксіомою: аніж когось просити, а потім р о з п л а ч у в а т и с ь…

«Про яку розплату речеш? – насмішкувато запитає не одна. – Не зуміла втримати чоловіка – то й нарікай лиш на себе».
«Не «не зуміла», а «не схотіла», — зовсім невеличке уточнення. Не схотіла грати комедію для загалу, коли ролі зовсім нецікаві, а зміст недолугий. Глядач кричав: «Не порушуй традицію, не будь найрозумнішою, бо спам’ятаєшся, та буде пізно. Ич, яка прудка!..»

Але душа збунтувалась, і що їй глядачевий крик? Збунтувалась, хоч на руках – двоє дітей, одне одного менше. Щось у тій душі, велике й недоторканне, звугліло, погасло, вмерло, і жоден глядач, навіть мільйон глядачів із своїми криками, не змогли б її спинити. І дарма, ЩО буде потім, – не думалось. Бо життя обривалося, мов плівка кінофільму. І якщо воно ще мало колись продовжитись, то вже – по-новому, і я в нім мала бути новою.

Це потім, згодом, коли, ніби на зло, то ванна поламається, то карниз відлетить, то колесо в дитячому візку відпаде, — я знову й знову думала про вічну пару «Він і Вона» і про любов між ними. Любов – як бажання продовження роду і любов – як вищу духовну єдність. Спалахує ця зірка так гаряче, так яскраво, – і раптом гасне. Чому?? Та ще й так тяжко й трагічно. Несправжня? Не вберегли?..

Шукай – не шукай причину, а любові нема. Лиш якась безконечна порожнеча в душі. Можна клеїти імпортними високоякісними клеями родинну чашу, але спитай себе, — навіщо? Аби про людське око вдавати, що кохання живе, що ти – «при чоловікові», як усі «порядні жінки»?

Психологи кажуть, що Його та Її єднає в шлюбі не лише любов, а й багато інших чинників, зокрема повага одне до одного, до тих спільно прожитих років, а також турбота про дітей, та ще – звичка, та спільно нажите майно… Когось це все справді втримує від розлучення, навіть якщо любов згасає; дехто віднаходить собі вподобання збоку – так би мовити, компенсує вигаслий вогонь, щоб не ламати сімейної встояної конструкції, не розмінювати чудової квартири. Грає. А хтось грати не хоче.

Можна говорити про всі ці моделі стосунків і з погляду моралі, і з погляду етики, і з погляду педагогіки. Та щоразу це – більша чи менша трагедія душі, долі.

Моя знайома, відома артистка, вдова, вже довгі роки живе самотою. «Чому не одружуєшся?» — запитують. «Бо мій Іванко дав мені такий рівень стосунків і душевних якостей, що заміни нема. І чи й буде…» Любить його все більше й більше, свого Івана. І та любов робить його живим, а її – несамотньою.

А інша моя приятелька, поетеса, що пише еротичні вірші, скаржиться: «Не вмію, не можу бути самою. Мені треба, щоб завжди був поруч Він…» Одружується вже втретє чи вчетверте. І щоразу – кохаючи…

Коли заходило до конфлікту з дітьми, які так бурхливо росли, я не раз думала: «От якби був чоловік, він би допомагав, розсуджував нас, жалів би мене. І все видавалося б значно простіше, аніж є зараз». Думала. Бо так – буває.

У подруги, що вдруге вийшла заміж, цей другий чоловік дуже мудрий і вчить своїх нерідних синів шанувати матір, виробляє в родині культ матері: «Мамі треба», «мама сказала», «мама хоче»… І хлопці стали зовсім іншими, аніж були, коли жила з ними сама, і верховодили нею, як хотіли, і не могла нічого вдіяти.

«Як із ними тяжко, мамо», – доймуть іноді до живого мої золоті інтелектуали, коли все валиться на нас разом: рвуть душу вірші, не клеїться на роботі, а ще й гроші скінчилися, а дочці страх як хочеться нової сукні, бо в подруги нова й дуже гарна, і дочка знову й знову, щораз категоричніше, нагадує мені про це, а каша вкотре пригоріла, і на вікнах штори старі – перед людьми сором, і телевізор зламався… А я хочу у відрядження. Хочу втекти від самоти – в самоту. Але як залишу їх, своїх золотих інтелектуалів, коли стільки проблем довкола?

«Малі діти – малий клопіт, а як більші – то більший». Давно й точно сказано. І коли чоловік – голова, а жінка – шия, то як хочеш замінюй відсутність голови, а все одно – відчутно. Бо мусить батько дати хлопцеві крижаного вітаміну – на чоловічу міць, а дочці – медового, аби знала чоловічу ласку змалечку. Так велить Природа. Дівчинка-підліток відчуває потребу батька особливо: в ній формується і утверджується Жінка.

«Наталин тато був сьогодні в школі. Приніс їй шоколадку. А вона мене пригостила…» «А в Галі тато такий кумедний – весь час жартує. Оце їде за кордон, навезе Галі всього…» «Марійка прийшла вчора у новому спортивному. На канікули тато бере її в Карпати… Мамо, а чому ми без тата?» – дочка спитала про це досить пізно, вже шестикласницею. І я, від несподіванки захлинувшись і почервонівши, стала плутано розказувати – якийсь енний варіант того, що казала не раз собі. Дочка дивилась недовірливо. І те, що було вагомим для мене, їй, звісно, видавалося другорядним. А син мовчав, потупившись. І я стала говорити про їхнє дитинство, коли нас ще було четверо і життя тільки починалось. І вже було з тріщиною.

«Може, діти, я й не мудра, – ковтаючи сльози, тихо казала, – але інакше я не могла. Пробувала, але не змогла. Певно, на те воля Божа, – щоб отак ми, втрьох, дійшли до якоїсь великої істини».

Так, я все життя творю їхню любов. І їхню повагу до мене. Це, признаюся, дуже тяжко. І дуже тяжко – підіймати в небеса одним крилом: так часто не встигаємо договорити і порозумітись, і вмиротворитись. Так часто бракує терплячості, тепла, мудрості. І бракує чоловічого слова, бо загубилося за вітрами, за дощами, за горами й смітниками. Знайшло свою землю. Вона не кличе дітей. А вони й не рвуться туди.

Своїми силами – більшими чи меншими, – на що спроможні. Спочатку – вирости, виборсатися з хвороб. А потім – помудріти, утвердитись. Аліменти – як чорна пов’язка на рукаві, траурна пов’язка. Але й до неї звикли. Багато до чого звикли, хоч спочатку це було так принизливо. Трагедія, велика невидима трагедія. Із цих трагедій – наші долі. І тому не завжди вони – квітучі.

Проте, може, є розрада в тому, що все – чесно й відкрито. Оте, що змогла й що схотіла – заклала дітям. А чого не змогла, на що забракло сил і душі, – нарікаю на себе, й ні на кого більше. Максималізм? Так. Він не дуже модний нині, нині більше за Карнегі: похилися, вдай, що так є, усміхнися – і досягни свого. Проте це вже хто яку родинну традицію виробляв.

І – принцип: все о’кей для людей, а самим – як буде. «А буде так, як Бог дасть», – повторював часто приповідку Сагайдачного незабутній Іван Макарович Гончар.

Неповна сім’я – катастрофа? Соціологічні обстеження контингенту підлітків свідчать: найбільше «неблагополучних» дітей – саме із неповних родин. Бо розлучення батьків – справді велика психологічна травма дитині. У світі й так стало менше любові й доброти, а тут найрідніші люди недодають дитячому серцю ласки й уваги. Бо зайняті своїми сердечними проблемами.

«Ну, нащо тягаєш такі сумки?» – докоряє знайомий, коли бачить, як я добираюсь із села, з маминими дарами. Його дружина так не робить, вона доглянута. Проте її активно зраджують.

… Творити сім’ю – то велике мистецтво і чоловіка, і жінки. Серед моїх друзів є такі щасливі, ідеальні сім’ї. Велика щирість і висока гідність характеризують кожного з родинної пари. І я не раз грію душу біля їхніх вогнищ. І усвідомлюю в цьому свою ущербність – якщо чесно говорити, виходячи із суспільних канонів. Але не всім однаково випадає в цьому світі, і життя тим цікаве. Самотність – це теж непроста академія, і не кожен готовий і має сили її пройти.

… А якось здИбаю – ітимуть по першому сніжку – двох старих людей. Ітимуть, взявшись за руки, як молоді. І це так зворушить мене, і підступить до горла якийсь важкий клубок…

Той, хто відлуння приносив
і все гукав на крило…
Той, хто любив мої коси, –
коси, яких не було.
Той, хто казав про безмежжя
і про безсмертя – горім
Той, хто мою срібну вежу
світлом наповнив своїм.
Той, хто стояв за півкроку,
та за життя – не дійти…
Пута мої і корона –
ТИ.

Наталка Поклад

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.