Фейсбук переповнений у ці дні новинами про «Журналістську весну -23». Оприлюднити про це явище кілька власних думок — щемко-гірких і водночас оптимістично-тривожних — спонукала мене головна обставина: рівно 45 років тому (червень 1978-го) в числі 76 однокурсників я отримав омріяний від шкільної пори диплом журналіста – випускника Шевченкового університету. Не помилюся, коли стверджу, що переважна більшість із моїх однокурсників змогли пронести через усі непрості воловоди нашої історії три головні чесноти цієї витребуваної в усі часи професії, які очевидно й були закладені первинно Божим промислом для носіїв цього фаху. Надто ж для тих, хто уособлював своїм правдивим пером упродовж століть бездержавну українську націю. Ось ці чесноти:
— бути до безтями залюбленим у романтику доріг і зустрічей із героями своїх майбутніх публікацій, у шліфування своїх провідних тем;
— бути запаленим на це добре діло низкою неповторних викладачів-практиків, справжніх професіоналів своєї справи, хто прийшов викладати від «журналістського плуга» не суху теорію, а таїни творчости, хто часом прямо, а часом Езоповою мовою відважувався вчити нас, як «літописців сучасности», розрізняти правду і фальш, реалії буднів та неминучу ідеологічну кон’юнктуру.
— бути сповненим ідеєю правдолюбства і правдоборства.
Про те, чому нинішня журналістка освіта на більш ніж 80-ти факультетах і відділеннях журналістики все більше віддаляється від серцевини фаху, чому вона все міцніше обплутується тенетами ефемерних, далеких 
від реальної журналістики, соціальних комунікацій-каналізацій, поміркую іншим разом. А тут поки що трохи статистики для роздумів. Про наш справді осібний курс випуску 1978-го.
108 — зараховані на 1 курс, всі на бюджеті: 66 хлопців, 42 дівчат. З них киян – лише16. Інші – провінція, фактично з усіх областей України;
76 – стільки нас «дійшло» до кінця 5 курсу і отримали диплом журналіста. Відсів за незадовільне навчання, та й з інших причин, – 32 чоловіки;
33 чоловіки – стільки однокурсників уже відійшли за небокрай. Це гірка правда про одну з болісних вад нашої солодко-гіркої професії. За правдолюбство і правдоборство, за ненормований робочий день і «муки творчості», за тягар жити й працювати упродовж десятиліть під подвійною мораллю, за сум’яття совісти і чести в ситуаціях, коли не міг сказати «ні», — розплачуємося інфарктами та інсультами, передчасним згоранням від нереалізованості, несправедливості, звільнень, стягнень, тупих і далеких від професії начальників, ранимості власних душ…
16 чоловік – стільки прийшло-приїхало на наш традиційну зустріч біля пам’ятника Тарасові Шевченкові рівно о 12.00 останньої суботи травня та фотографування біля нашого на віки жовтого корпусу;
11 чоловік – стільки доїхало на вечірку в колишній студентській їдальні на колишній Ломоносова, де мешкали в студгуртожитках упродовж п’яти років.
Ще пару цікавих фактів.
1. В останні роки випускники 70-80-х років журфаку Київського університету дружно перестали їздити на «Журналістику весну» в Інститут журналістики на колишню Мельникова. Причина серйозна: з роками там 
стає все менше Журналістики, менше Правди, менше Творчості. І так там буде доти, коли журналістською освітою десятиліттями керуватимуть одні й ті ж — не професіонали, не патріоти.
2. Дві емоційні домінанти зустрічі.
— приїзд Толіка Кудли – багаторічного журналіста міськрайонної газети з розбомбленого дощенту рашистами Бахмута. Він вижив, встиг вибратися з того пекла. Але втратив усе – дім, майно, роботу, власний архів, документи. Та залишився таким, яким був і раніше, – доброзичливим, скромним, порядним і чесним, сповненим оптимізму і доброти.
— лялька-мотанка як символ незнищенності українського духу, як оберіг віри і сили. Це – одна з колекції, яку власноруч зробила Наталя Шаблій-Гриценко з різноматіних стародавніх вишивок її родинної скрині. Цю реліквію Наталя подарувала при всіх нашій чарівній Галі Дацюк, з якою мешкала усі п’ять років у гуртожитській кімнаті.
3. Маємо дві гарні домовленості:
— у вересні разом поїдемо в Черкаси, щоб презентувати в Черкаському університеті та перед тамтешньою журналістською братією посмертну книгу нашої неповторної однокурсниці Каті Таран «Поміж реалій та ілюзій» — про журналістику, яку ми втратили і по справжній чин у професії.
— наступну зустріч курсу проведемо в… Жмеринці – рідному місті Саші Яремчука. На його переконливе запрошення.
… Кожен мав слово. І кожен говорив правду: такі зустрічі додають сил, оптимізму, віри в наш буремно-тривожний час несправедливої війни підлого ворога. Ці сповіді очищують нас, роблять добрішими.
Дякую дорогі учасники цього незабутнього дійства: Галинка Дацюк, Юрко Плаксюк, Віталік Москаленко, Наталя Шаблій, Толік Кудла, Володя Чопенко, Саша Яремчук, Алла Ковтун, Людмилка Мартиненко, Сашко Савенко, Тетянка Климіша, Наталя Приступко, Оля Оленчук, Володя Діхтяренко. Ми, за влучним виразом незабутнього навчителя і першого директора Інституту журналістики професора Анатолія Москаленка, – однієї групи крові.
І так, певен, буде, допоки кожен із нас ще триматиме в руках своє гостре перо…
Микола Тимошик
