Був я отсе на Байковому кладовищі. Попри своїх близьких, захотів віддати шану могилці Івану Нечую-Левицькому. Сей чоловік після Тараса Шевченка, до слова, породив нам Михайла Грушевського. Та мова про інше. Іду я Байковим кладовищем, і думаю: «Тпру! Осьде вже біля свого талановитого батька Патона могилка його бездарного сина – Бориса. А де ж гробівець ще з найвірніших, після Бориса, холуя Щербицького – Денисенка (себто диявола в рясі Філарета)… Виявляється, сей донецький Армагеддон ще здраствує.
Вуйки і дядьки Великої України повністю, виявляється, втратили глузд…(ідучи Байковим, думаю я). Аж потім, наполягла моя дружина, ми перейшли вуличку та ввійшли на старе кладовище. Там, у занедбаному пралісі, ми вклонилися могилкам родини Косачів. Овва! «Лісова пісня»…
Дзуськи… Ми вклонилися Сонцю. Невзабарі, віриться, православні з греко-католиками об’єднаються в одну громаду й поклонятимуться творчості Нечуя-Левицького, Грушевського, родини Косачів і зрештою пошлють Б. Патона та Денисенка-Філарета за руським кораблем.
Посполиті, отямтеся врешті. Ми нація не – рабів Саваофа і мерці «лона Аврамового», ми… Ми – нащадки ненависників комуністичної церкви! Зрештою вклонімося низько на Байковому – вільним сонцепоклонникам. І тому, і тій, які нас просвітили й зігріли. Нас – учорашніх покручів драних…
Ярослав Орос
