У квітучу бузкову пору

Як ще недавно я любила травень! Хоч, як усі осінні, люблю осінь: золоту, тиху, найумиротвореннішу і найщедрішу на земні плоди пору року… Але травень неймовірний, і то завдяки Дню Києва, святу, на яке раніше приїздила навіть з-за кордонів… Любила, дякуючи розквітлим каштанам на урочистому людному Хрещатику, парадам, святковим натовпам щасливих людей… високому чистому небу, погожому ультраманиновому Дніпру, яким він буває тільки у травні…

Вороги забрали в мене й цю ілюзорну радість… це свято душі… Оце написала, і згадала, що якраз у цю пору квітучо бузкову, але 2007 року, ще одна темна хмара заступила була нам усім, причетним до української літератури, сонце над Києвом трагічною звісткою, що на далекому Закарпатті відійшов у вічність геніальний поет України Петро Скунць, день народження якого ми відзначали 20 травня…

Відлетів, ледь-ледь переступивши свій 65-літній ювілей….

Отакі сумні осоціації…
Царство небесне…
Вічне життя у всесвіті Рідного Слова.

Галина Тарасюк

Легенда про сокола
на спомин про Петра Скунця

Писаний красень! З іншого світу,
З України незнаної,
Тої що аж за Карпатами.
Тільки б кресаня, кептар,
І бартка через плече!..
Йому б у чардаш,
Гарячий, мов закарпатське літо!
Йому б коня вороного
Над хмарами білих отар!
А він, як той сокіл
З очима архангела,
В кайданках за г’ратами –
Поглядом душу пече!

Як нам ще молодо, Петре,
У рідному Слові високому!
Як нам азартно і терпко
В облозі тенет-заборон
Грітись відчаєно
Біля незгасної ватри
По горло в траві, що зветься
Покликання, віра чи… сон?..

Юні поети – пташва щебетлива
Вчорашнього вишколу-гарту:
Надмір натхнення святого,
Та мало відваги і сил…
Лиш Ти, як той сокіл гірський
Із далекого вільного завтра –
Кличеш у небо нестримно
Синьо-жовтим розмахом крил!

28.05.2023 р.