Я познайомився з ним випадково. Гостював у однокашника в Києві, збирався вже вертатись до Чернігова. Той не відпускає.
— Куди ти поспішаєш? Побудь ще хоч день.
— Мені і двох вистачило: гамір, метушня. Собачку залишив на сусідів…
— Я сумуватиму за тобою…
— Та ж ми щотижня спілкуємося телефоном. Приїжджай до Чернігова…
— Стривай. А хочеш, я тебе познайомлю з Павлом Загребельним?
— Ти що, знаєш його?!
— А кого я не знаю? Сьогодні Павло Архипович о 13-й зустрічається з ректором. Заїдемо в університет, і там я вас познайомлю…
О 13-тій ми вже були біля університету.
— Зачекай біля входу, а я схожу до секретарки ректора й запитаю, чи є у нього Загребельний.
Через кілька хвилин повернувся.
— Зараз виходитиме. А ось і він, — киває на двері.
Східцями, важко пересуваючи ноги, підтримуваний під руку вродливою жінкою років сорока, спускався чоловік. Хворобливий вигляд обличчя, набряки під очима. Я не впізнав класика, хоч багато разів бачив фото Загребельного в його книжках. Коли вони порівнялися з нами, мій товариш привітався.
Той підвів голову.
— А, це ти?
— Радий вас бачити, Павле Архиповичу! Хочу познайомити з моїм однокашником, чернігівським письменником Олексієм Бриком.
Загребельний на мить замислився.
— Знаю з Чернігівщини Кацнельсона, Дрозда, Кезлю, Реп’яха, а ось про Брика не чув.
— Він іще молодий.
Загребельний глянув на мене і сказав:
— Я би так не сказав.
— Павле Архиповичу, мій товариш мав на увазі, що я ще маловідомий.
— І що ж написав «маловідомий письменник»?
Я назвав сім своїх книжок, що вийшли з друку.
— Про книжку «І возлюби…» хтось мені казав, а може, десь читав, не пам’ятаю.
— Я хочу вам подарувати її, — вручив йому роман. — Хотілося б почути вашу думку.
— Павлику, ходімо, — глянула сердито на мене жінка. — Не бачите, йому важко стояти.
— Перепрошую!
— При нагоді прочитаю, але не скоро: здоров’я підводить та й зір уже не той. Елло, дай йому мою візитівку. Зателефонуй через півроку або пізніше. Ходімо, Елло!
— Я вас можу завезти, куди скажете, — запропонував мій приятель.
— Дякую! Пройдуся. У моєму віці слід більше рухатися. До побачення!
Наша розмова тривала хвилин зо п’ять…
***
Наступного дня, вже в Чернігові, окрилений зустріччю із Загребельним, зайшов до тодішнього голови обласного відділення Спілки письменників України Станіслава Реп’яха й розповів про знайомство з Павлом Архиповичем.
— Не соромно тобі турбувати хвору людину? — напустився той на мене.
— Я не знав, що він хворий, і знайомство трапилось несподівано.
— Потрібно було зі мною порадитись.
— Так вас же там не було! — вже не стримався я.
— Гаразд, наступного разу все погоджуй перед тим, як щось робити…
— Загребельний пообіцяв прочитати мою книжку…
— Який ти наївний! Чи уявляєш, скільки йому дарують таких книжок? Життя не вистачить, аби їх усі перечитати. У кращому випадку віддасть до якоїсь київської бібліотеки або відвезе до себе на дачу.
— Хто та жінка, що скрізь супроводжує Загребельного, Станіславе Панасовичу?
— Мабуть, Елла Михайлівна — його дружина.
— Така молода?!
— А що тут дивного: всі чоловіки люблять молодих. Дивуюся, що вона тебе не прогнала.
— Але ясно дала зрозуміти, щоб забирався геть.
— Це на неї схоже. Оберігає чоловіка!
Я промовчав і не признався Реп’яхові, що Павло Архипович ще й дозволив, щоб я йому зателефонував…
***
Непомітно промайнув час.
Телефоную Загребельному через сім місяців. Обізвався жіночий голос.
— Мені, будь ласка, Павла Архиповича.
— Хто це?
— Письменник із Чернігова.
— Загребельний хворий. Зателефонуєте іншим разом.
— Він мені говорив, щоб я зателефонував…
Павло Архипович, мабуть, почув ту бесіду. Взяв слухавку.
— Алло, — донеслося крізь покашлювання.
— Доброго дня, вас турбує письменник із Чернігова Олексій Брик.
— Не пам’ятаю такого.
— Минулого року нас познайомили біля університету. Я вам іще книжку подарував «І возлюби…». Згадали?
— А, «маловідомий письменник»! Прочитав я твій роман. Тема не затаскана, непогано розкрита. У тебе свій стиль. Але над художнім словом ще треба попрацювати. Талант не допоможе, коли щоденно й наполегливо не будеш удосконалюватися. Тоді ти зможеш стати відомим…
Я подякував і запросив до Чернігова.
— Куди мені, я ледве з паличкою біля будинку пересуваюся. А в Чернігові бував. Гарне місто. Приїжджай із Реп’яхом у гості до мене. Поїдемо на дачу. Я приготую шашлики…
***
Того ж дня біжу до Реп’яха. Розказую Станіславу Панасовичу про запрошення.
— Де ти бачив Загребельного?
— Телефонував йому.
— Я ж тебе просив не турбувати! Знов не порадився?!
— Він мені дозволив під час знайомства. Прочитав мою книжку. Похвалив.
— Не зазнавайся!
— То як, навідаємося до нього в Київ?
— Елла Михайлівна безліч причин вигадає, щоб не допустити нас до нього. Вона його дуже береже… Даремно в Київ з’їздимо…
***
Більше я з Павлом Архиповичем ніколи не спілкувався.
Через три роки після нашого знайомства Загребельний помер. Але я вдячний долі, що подарувала мені ті п’ять хвилин спілкування з ним біля університету. Розказують, в останні роки життя класик був самотнім… Хоч біля нього до останніх днів залишалась та жінка, яка його від всіх «оберігала»…
Олексій Брик
