Культура

«А от ВІЛЬДЕ казала…»

Десь на першому курсі Львівського університету Дмитро Герасимчук, львівський письменник, який опікувався мною, підвів мене у Стрийському парку до невисокої, сивої жіночки, оточеної юрбою.

«Я тебе познайомлю з Іриною Вільде».
Я втратила дар мови, щось залепетала у відповідь, та жінка уже діловито обмацувала мене з ніг до голови, потім зітхнула: «Ще дівча. Дитина. Але буде файною жінкою».

Вона уже на той час повністю втратила зір. Про неї ходили легенди, її гострого язика боялися як вогню. Її обожнювали. Ми, молоді літератори, чи ті, якими себе такими вважали, ходили за нею назирці, знали, що вона часто в оточенні свого почту обідає в ресторані «Інтурист».

Вона про це знала, іноді озиралася і кликала: «Наталю!».
І потім вимагала: «Ану читай». Я досі пам’ятаю ті рядки (береже пам’ять тому, що їх слухала сама Вільде), які їй лепетала:

Камінні дерева, камінна тиша,
здається камінною стала душа,
камінні дерева вітер колише
і камінь в серці день залиша…

«Не надрукують, — виносила свій категоричний присуд, — але ти все одно пиши. В скриню, вона колись одімкнеться».

Ми волочилися за нею, а за нами повсякчас якісь сірі чоловічки. Влада її не спускала з поля зору. Звісно, то була слава і гордість Львова. Але яка небезпечна! Її уїдливі фрази про партійних бонзів ширилися містом…

Що сказала Вільде – улюблена тема всіх застіль і вечірок. Любовно називали нанашкою — себто хрещеною матір’ю усіх.

Ховав її увесь Львів.
На Академічній – море народу. Я стояла в почесному караулі, який організували письменники. І ще пригадую, як раптом тричі підняли і опустили її труну, і над нею вибухнули синьо-червоні прапори, які вже не були, зате українські…

Потім усіх тягали на допити: хто організував?
Навіть такий знак пошани був небезпечним. Її дух ніколи не покидав Львова. Навіть сьогодні де-не-де, та й промайне у розмовах: «А от Вільде казала…»

Наталя Дзюбенко-Мейс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.