Там, де раніше брав молоко, тільна корова.
«Підіть до Юлини. Дайтеся мокрою вуличкою і за поточиною перша хижа під замшілим шифером».
Іду.
Розквітла калина не годна перебити коров’ячий дух із хліва.
«Мені би літр молока».
«Сядьте під черешнею, я боржій здою. Ягідки низенько, гостіться».
Здоїла, процідила, витирає пеленкою запітнілий слоїк.
«Може, кавиці?»
«Ні, дякую».
«Може, гарячу чоколаду? Симко з Чехії прислав».
«Ні, дякую».
«Може, півдеці сливнячка на ялівцевій кісточці?»
«Дякую, ще нині сяду за кермо».
«Тогби най Бог сокотить».
«Дякую. Скільки з мене?»
«Сім, кедь маєте при собі».
«Що сім?»
«Гривень. Дорого вам? Я ще придам грудку сиру і глодового цвіту на чай. Серце загладить. Запарите, цяпнете молочка, дасте ожицю меду – і в постілку. А раницько – як нетлінний будете…»
«Коли так, візьму вдячно і спробую».
«В добру годину. В кадубі камінь вивернуло – тіч рушила вуличкою. То ви перейдіть її босо. Ідіть здорові».
Іду.
У склі смачно плямкає молоко, з пазухи солодкаво-терпко пахне зілля. Груди роздимає млавий пах першого покосу на цвинтарі.
Усе тлінне, міркую, тільки не ця година…
Мирослав Дочинець
