Сьогодні був на Байковому цвинтарі, прощалися із людиною світлої неземної душі, Людмилою, Лілею. Прощання було камерним, родинним, то ж не називаю навіть прізвища, аби не порушити ту злагоджену сімейну локальність. Душа Лілі нині долає останні перешкоди на шляху у вищі сфери… Хай легкою буде та путь.
А потому я одвідав останні пристанища своїх рідних і близьких. Так близьких, бо їхній спадок, чар їхньої особистості продовжує зігрівати мою душу. Їх чимало. Іван Миколайчук і Леонід Биков (вони товаришували), Василь Васильович Цвіркунов і Леонід Осика, що спочиває під Камінним хрестом, Володимир Денисенко і Наталя Наум, а з ними син їхній, Тарас Денисенко, Борислав Брондуков і Соломія Павличко. Василь Стус та недавно померлий Іван Дзюба, якому я переказав останні новини…
І в тій же частині цвинтаря — могила актора Миколи Гринька (народжений у Херсоні, 1920-го, помер у Києві 1989-го). Він зіграв незліченну кількість ролей, у тому числі в картинах фантастично обдарованих режисерів — у Сергія Параджанова, Андрєя Тарковського, Сергєя Юткевича, Віктора Іванова, Алєксєя Германа та багатьох інших, один із найвостребуваніших акторів радянського кіно. А роль вимріяну зіграти не вдалось — Дон-Кіхота. Хоча батьками, самою природою був виліплений так, ніби Сервантес писав свого персонажа саме з нього, Гринька.
А могла, могла бути та роль, коли грузинський режисер Резо Чхеїдзе, у другій половині 1980-х заходився екранізувати знамениту книгу. Власне, він і запросив актора на проби… Не затвердив. Версія проста — на той час Микола Григорович уже хворів: лейкоз. Тут інша версія — фільм «Сталкер» Тарковського (одну із ролей у ньому і зіграв Гринько) знімали в Естонії, на території старого, вже неексплуатованого заводу. Щось було там шкідливо-опромінююче. Першим відчув те на собі Анатолій Солоніцин, потому сам Тарковський, за ними пішов і Гринько.
У 1957-му Гринько познайомився зі студенткою Київської консерваторії, майбутньою скрипалькою Айшею Чулак-огли (1932-2013). Заради нього вона полишила консерваторію і присвятила життя Йому. Не пошкодувала. Пара була незвичайна, любов’ю просотаною. Попри різниці у зрості — була десь на 40 сантиметрів нижчою. У почуттів інші виміри…
Коли Гринько помер Айша вирішила поставити на його могилі саме такий незвичайний пам’ятник — людині, сама природа якої була ексцентричною, образ якої складений з нескординованих між собою частин. Це, власне, і є, як мені видається, сам Дон-Кіхот — хто не знає, є такий у просторі Байкового.
Тільки я підійшов до могили Миколи Гринька й Айші (так, вони і тут разом), як зателефонувала акторка Раїса Недашківська. Людина, що має талант прозирати, видіти. Вона товаришувала з цієЮ надзвичайною парою душ. І от я говорю з Раїсою Степанівною, а Микола Григорович іронічно поглядає на мене: що ви з тим телефоном таскаєтесь, як корова з дзвінком на шиї — щоби чутно і видко було на всі доли…
Пішов я далі — де Богдан Ступка, де Микола Мащенко, де Лесь Танюк і Борис Олійник. Ще далі — Олесь Гончар. Потому Андрій Малишко і Любов Забашта, яку я знав…
З кожним поговорив, погорював, погомонів. Не забуваймо говорити з душами, які одлетіли. Приходьмо, ставімо свічку — і душа рідна й близька вже тут. А то й без свічки — душа душею гріється!
Сергій Тримбач
