Виростають дуби —
то зростає мій борг.
Вже дерева немислимо вищі за мене.
А я все ще людина, а не півбог,
щоби Землю тримати на власних раменах
або космос освоїти,
мов приймача,
чи новий сотворити, —
як вранішню рожу…
А вже є півбоги. Можновладні!
Хоча —
то колеги вдають, ніби все вони
можуть.
Я людина, маю зо сто болячок,
ще й невдачі довкола
стирчать патиково.
І пусте надиматись: ану, а якщо
і в мені
є Мічурін або Понтекорво?
…………………………………………………………………….
…………………
Виростають дуби — то зростає мій борг.
Поміж нами лягла неприкаяна відстань.
Так, я просто людина, а не півбог,
але з кров’ю
найпершого чоловіка.
Закипають мої неприкаяні гадки.
В узголов’ї голіють планети медово.
За велінням епохи, а не з переляку,
я свідомий того,
хто насправді мій донор.
(Борис Нечерда. Поезії. К. 1970)
З 12 поетичних книжок Бориса Нечерди (1939 – 1998) 8 вийшло в Одесі, де він проживав з 1958 
року. Перша книжка в Києві — оця, видана ошатно, в кишеньковому форматі з суперобкладинкою. Але поеми і вірші пройшли цензурну редакцію, не дивлячись на те, що редактором книжки є Петро Засенко. Тому дуже важко по цій книзі зорієнтуватися в естетичному новаторстві Нечерди, бо часто спотикаєшся на ідеологічних кліше.
Борис Нечерда виривався з пут українського провінційного гетто культурно неукраїнської Одеси 60-90 років ХХ ст. Ця боротьба із зовнішніми атрибутами імперського чванства не раз втомлювали і нагинали поета, але могутній талант проривався крізь індивідуальне безталання, залишивши за Нечердою горде звання Людини і Поета.
Посмертна Шевченківська премія була вибаченням літературних «напівбогів» за сліпоту і упередженість до живого поета.
Класиком української літератури він став ще у своїх світоглядних шістдесятих.
Євген Баран
