Не ціватиму гіркими патьоками, тим паче тепер, коли стрічка новин випікає очі портретами Молодості, Краси, Звитяги Генофонду нації — наших Героїв і Героїнь, чиє життя обірвали дикі різноплеменні варвари, з якогось п’яного дива самонаречені «вєлікім народом», який має право з ким хоче — ґвалтовго брататися, а кого схоче — ґвалтовно нищити. До цього «вєлікого народа» тулився усіма кінцівками і наш новоприставлений ставропольський малохохол Міхаіл Горбачов.
Ще рік чи два тому він згадував комусь на екран, так і не випручавшись із чуждого йому родового малоросійського «гекання», як його мати, заспівувачка в колгоспній ланці, гойдаючись і підстрибуючи з жінками в кузові «газона», виводила на весь степ «Вихожу одін я на дорогу». І вже сам тягнув ту «пєснь» облупленим, деренчливим старечим баритоном. Одверто потішно було навіть уявити, як ото колгоспниця з української станиці, гицаючи на розчовпаній степовій ґрунтівці, виспівує той панський салонний романс.
Але, очевидно, йому ТРЕБА було вплести на екран, «соотєчєствєннікам» для історії, той мотивчик російського салону чи «завалєнкі», щоб не згадувати істинного українськомовного співу тих жінок у кузові.
Так його виховували: одне собі, інше — людям. І цій дворушній риториці він залишився вірний до скону. Але попри все, люби, Боже, правду. А правда в тому, що він, у повноті своїх життьових сил заходившись підмарафетити гнилі стіни радянської «тюрми народів» екзотичним білилом демократії, не розрахував міри гнилизни і трухлявості «нєсокрушимого» муру. З першими його енергійними мазками тюрма затріщала по всіх швах.
«Процес пошол» — кинута ним фраза стала фатальним заклинанням на смерть СРСР. Пригадую: після довгого і монументального телесеріалу з осоружними трунами на Красній площі, який уже виїдав мізки і печінки, раптом з’ява молодого правителя. У європейського крою костюмі, не човгав дерев’яними ногами, не шамкав, клюючи восковим носом у папір, світився живим і жвавим обличчям…
Перший вихід Горбачова як генсека партії, здається, десь на заводі в Ленінграді, ми дивилися по телевізору як богоявлення, ледь не спалили нашої комуналки, забувши про вариво на плиті. Єдиний раз у житті за часів радянської України я був учасником демонстрації. Коли він приїхав до Києва, мимоволі став свідком проїзду кавалькади «членовозів» Хрещатиком. І стоячи на обніжкові «одинокою демонстрацією», затято вимахував руками вітання та щиру радість. І в отвір від опущеного скла з кабіни хтось виставив руку і помахав мені. Може навіть і він.
«Пєрєстройка», «гласность», «дємократічєскіє преобразованія», «історічєская правда» — це постало матерією за його правління. І Чорнобильська трагедія, і смерть Стуса, і павловський крах 
грошової системи, який за ніч зрівняв усіх у злиднях, і Тбілісі, і Вільнюс…
Він зламав і пустив прахом просмерджений баландою та фарисейством СРСР. Але той ядучий прах осів густим нальотом на «страну», в якій зарито його ментальну пуповину. Путін і рашизм — це і його родові виплодки. Кажуть, недавно, уже на одрі, він назвав нинішнього кремлівського карлика «своїм найбільшим розчаруванням». Хай і так, але як не крути, а єдинородних дітей не вибирають. Не було б розчарування, якби не було зачарування.
«Вихожу одін я на дорогу» тепер співає його душа. Хто зна, може, очікуючи Суду Божого, він матиме побачення зі своїми предками. І нарешті стане справжнім, і «забалакає» з ними своєю мовою, якої він за життя так сахався.
Валерій Ясиновський
