Я належу до когорти телеглядачів, які «п’ють» не з одного джерела, а з кількох. Аналізуючи, зіставляючи, роблячи висновки. Проте в українському медіапросторі важко знайти «живе джерело», де б інформація подавалася неупереджено, об’єктивно, а засіб масової інформації усім своїм контентом демонстрував, на території якої країни працює.
Історія з трьома закритими телеканалами потверджує: вони стали пропагандистами іншої держави, до того ж агресивної, яка розв’язала війну проти України.
Але буває й інша крайність, коли інформаційні канали, своєю суттю патріотичні, перетворюються на одверті ідеологічні рупори тих чи інших партій. Це особливо яскраво прослідковується в авторських шоу-програмах Матвія Ганапольського, які тривають по кілька годин на телеканалі «Прямий». У темах дискусій, підборі гостей надто явно вчувається «партійний душок».
Є певні сподівання на зростання авторитету й рейтингів Суспільного телерадіомовлення. Воно, власне, й створювалося, щоб поширювати об’єктивну інформацію про життя суспільства. Справжні зразки телепубліцистики, різноманіття жанрів, тематики (на мою суб’єктивну думку) демонструють «24-й канал», «Еспресо», «4-й ТВК» (попри те що є приватними).
25 років тримає високу планку журналістських стандартів всеукраїнська газета «День», яка з огляду на суспільно-значиме розмаїття матеріалів, де-факто стала газетою громадянського суспільства. Але все це не завдяки, а всупереч сталим тенденціям сучасної української журналістики. Варто задуматися, чому наша держава за 30 років незалежності так і не спромоглася створити умов для ЗМІ, які стоять на охороні і в обороні моральних, історичних, ментальних цінностей. Маємо лишень поодинокі випадки «волонтерської журналістики», спрямованої на захист нашої ідентичності. На тлі грошовитих «партійно-вождівських рупорів»!
Сама журналістська спільнота також надто розрізнена. Стандарти журналістської професії мала би підтримувати Національна спілка журналістів, своїм моральним авторитетом. Але, на жаль, її керівництво цим не переймається. Навпаки, чинний голова НСЖУ С. Томіленко, вистрибнув, як Пилип із конопель, жваво захищати «медведчуківські» телеканали, чим опустив авторитет спілки нижче плінтуса. А це, до речі, не перше його «загравання» перед країною-сусідом та її пропагандистськими сателітами в Україні.
… Нагадаю те, що для багатьох моїх колег і так добре знайоме: призначення журналістської професії – надавати об’єктивну, різносторонню, неупереджену інформацію, яка спонукала б людину думати, аналізувати, робити висновки і, врешті, ставати мудрішою. Досить засліплювати і так слабкозоре наше суспільство, втягувати його (на 90% позапартійне) в партійні розбірки! Хай журналісти нарешті перестануть бути бичками на цій «кориді». Нехай стануть неупередженими й чесними арбітрами, а не співучасниками «боїв без правил».
Розумію, це непросто зробити. Важко звикнути до нового відчуття – коли в кишені, де ще вчора «грівся» конверт, нині гуляє вітер… Але ж змогли журналісти телеканалу«ZIK» кілька років тому проявити принциповість (коли ресурс перекупили «люди Медведчука»)? Вони просто звільнилися, не піддавшись спокусі бути «купленими». Адже змогла ж Юлія Бориско, одна із провідних журналісток телеканалу «1+1», добровільно звільнитися, втомившись від професійного «дискомфорту»! Тепер створює власний інтернет-проєкт з популяризації Світлих Тем. На жаль, це скоріше винятки, ніж правило. Безпринципних «піховшеків», готових служити за гроші хоч дияволу, значно більше. І це просто біда!
Повертаючись до суспільної значущості, якої так бракує нашим ЗМІ (розмаїття тематики, обговорення історичних, соціальних, культурологічних проблем), пригадується гасло всіх майданів: «Україна понад усе»! Не «Юля понад усе!», не «Вова», не «Петя»…
Чи колись наша вітчизняна журналістика подорослішає до України?
Микола Гриценко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
