Олександр Заєць чи не єдиний учасник тодішнього «редакційно-видавничого процесу», хто зберіг наш унікальний курсовий САМВИДАВ — літературно-художній журнал студентів фахультету журналістики «Зав’язь». Тираж цього часопису — всього 5 екземплярів. Видруковані під кальку машинописні тексти, оправили у столичній фірмі побуту «Світанок».
Цей цілком невинний за нинішніми мірками творчий плід «могутньої кучки» студентів-другокурсників під орудою шанованого Афанасія Гайдаржі ледь не коштував нам публічного вигнання з університету. Річ у тім, що відкривав видання текст «УСТАВА ЖУРНАЛА».
І попри те, що сам цей текст, написаний російською, свідчив лише про те, що до авторів пред’являються «всі вимоги професіоналізму й етики радянського журналіста», що членами 
редакції можуть бути лише учасники літстудії факультету, а інші літугруповання «не допускаються»; попри те, що у редакційому зверненні, теж російськомовному, ми написали: особливою гордістю наповнено наші серця тим, що партія довірила нам свою найсильнішу зброю — слово і що ми «часточка великого загону радянських журналістів» — незважаючи на це, ЗА НАС УЗЯЛИСЯ КРІПКО. Статут, хай навіть це і «УСТАВ» — це ж документальний факт ОРГАНІЗАЦІЇ.
А яка може бути організація на факультеті журналістики? Та тільки буржуазно-націоналістична! Це був час жахітливих масованих ловів, які брежнєвсько-сусловсько-андроповська кліка з вірним компартійним цербером Щербицьким і шакалом Федорчуком в Україні влаштували на будь-який прояв інакодумства.
І закрутилося.
Виклики, «дружні бесіди», що виливалися у недружні погрози. Бідний доцент Хмелюк, наш усіма улюблений Микола Дем’янович, блискучий викладач історії російської літератури… Що ВІН пережив?! Це ж він керував літературною студією, і, здається, сном-духом не знав, про друковану свиню, яку йому підкладають юні і нереалізовані літературно-публіцистичні генії.
У час Великого терору, молодий Микола Хмелюк ледве ноги виніс із свого села: їхня родина потрапила в «репресійну рознарядку» (доводили тоді й такі плани на місця). І на-маєш, тепер нова халепа.
Думаю, врятував нас тоді декан Дмитро Михайлович Прилюк. Став стіною. Подивилися журнал разом із церберами, нічого крамольного не знайшли (окрім УСТАВА, але це хай, либонь, і зі скрипом («такоє показатєльноє дело можно било би інспирировать») списали на помилки молодості.
Але травневе перше число «Зав’язі» стало останнім.
Повторна спроба уже не врятувала б нікого.
Хто ж став автором цього унікального двомовного видання? З добірками віршів виступили Валентина Печенська, Олександр Нетеса, Тетяна Бондарчук, Анатолій Задорога, Сергій Савелій, Ігор Рева, ваш покірний слуга. Прозу представили Світлана Погуляйло, Микола Опанасенко, Микола Мельников. А головний редактор АфанасІй Гайдаржі опублікував цікаве дослідження про казки, які творили у Павлишівській школі безпосередні учні славетного Василя Сухомлинського.
Нині, у часи гаджетів, соцмереж, живих журналів, авторських сайтів, блогів, подкастів, ця історія набува одвертого вигляду дивацького сюру. Принаймні для молоді, сьогоднішніх студентів-журналістів.
Гортаю сторінки цього документального свідчення епохи задухи. Вчитуюся у рядки, що нагадуть кволий первоцвіт. Наше затяте проростання у холодинах, які тоді ще видавалися вічними. «Не отверзи м’я у пору юності».
Валерій Ясиновський
P.S.
Чому здійнявся неабиякий кіпіш, коли ми видали студентський журнал “Зав’язь”? Адже він був абсолютно лояльний до тодішньої влади. Та й готували ми його багато місяців (і ніхто не “сообщив” в органи). З висоти прожитого стає зрозумілим переляк парткому: раз студенти-другокурсники наважилися й надрукували самовидав, то завтра…
До речі, за самовидав вже сиділи в “мєстах нє столь отдальонних” Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, здається, Левко Лук”яненко і багато хто… Розбірки почалися блискавично. Тягали партбюро й комсомольських вождів. Ще більші неприємності були у викладачів, особливо в Миколи Дем’яновича Хмелюка – керівника літературного творчого об’єднання. Хто хоче лишитися без роботи?
Оскільки я був членом редколегії, заввідділом гумору і сатири та ще й дружив з активними членами редакційної справи — Ясиновським, Біликом, Задорогою…, вирішив сховати примірник (мав певний досвід – всеодного вилучать кадебісти). Сховав так, що багато літ і сам не зміг знайти. Коли пішов на пенсію, став розбирати архів і… Знайшов “Зав’язь”, а думав що вже втратив плід молодості назавжди під час ремонтів-переїздів…
Олександр Заєць
