Другий чи третій день пробую притлумити, ба, й розчавити бажання означити те, що усе ж не означу, а скажу. Собі. І ще кільком хворим на «чесність з собою» (Винниченко теж був багато на чому зацикленим) колегам і колежанкам-аномалам.
В UKR.NETі змайнуло повідомлення про літературну премію Європейського Союзу (EUPL). Востаннє так із собою (але переможно) боровся, читаючи перелік книг, перекладених європейськими мовами.
Здається, дев’ять з одинадцяти належали Жаданові, чиє професійне жебрацтво і мужнє затуляння власним тілом дверей в іномовність ступило за межі і етики, і пристойності. Він, звісно, вважає, що це не так, що його поїздки за кордон і всілякі там зустрічі, імпрези, заяви — то воління зголоднілої за справжньою поезією Європи.
Ні, це групове (Жадан, Андрухович, Забужко) продовження рейдерської окупації ніші «сучасна українська класика». Випхалися з болота двотисячного українського письменства, скористалися кадебізованою командою ламати ганьбагетьну Спілку, і йти в такий самий графоманський, але безпартійний АУП, призвичаїли до своїх прізвищ і мармиз європейську пресу і — нірванна!!!
Останнє переродження з чогось рідноземного в ніщо постмодерне…Так ніби поза постмодерном нічого нема, не було і бути не може.
Хіба?
Європа давно каже — навпаки: є і багато раз іще раз буде. Але не в нас. Так вирішили метри реферативного (перераховувати реферовані Забужко й Андруховичем тексти набридло) не відродження, а переродження. У що саме — мізкуйте, друзі, самі, бо я не про те.
Учорашня карнавалізація і швиряння малохудожнім блатняком поміняла свою і стратегію, і тактику напріч. Ми тепер патріоти, ми приєднуємося до курсу рідної або найріднішої (Андрухович колись від неї відпльовувався, натякаючи, що він італієць) держави у бік європейських цінностей, Зрозуміло — споживацьких. Але — при метеликах, у фраках, хоч і це — не головне. Головним є організаційний бік справи.
Я колись писав про те, як Вінграновський їздив на Мальорку зі списком українського Пен-клубу, де були прізвища Павличка, Драча, Жулинського. І ще біля сотні достойників, офіційно Кравчуком чи Кучмою рекомендованих інституції, яка не виносила ні кадебістського, ні комунгоспівського смороду.
То й що?
Поголовував Сверстюк, поголовував Маринович і випірнув Микола Рябчук. Безпартійний, пишучий. Не бездарний, що побував у помічниках редактора «Сучасності» І.Дзюби і ще багато на яких престижних крісельцях і кріслах. Але всього лиш газетяр. Не буду казати, що продажний, але й не чутний серед голосів, якими незалежна Україна ламала кригу загумінковості.
Якало, базікало — це до його мундира пасує краще. Хоч безпомильний постомодерніст. Саме безпомильний; у парі з польською українкою Ольгою Гнатюк вони колись буквально гарчали на кожного, хто смів не сміятися, а насміхатися з претензій «Бу-ба-бу» на найвищий щабель художньої модерності. Більше нічого знакового з-під пера Рябчука не виходило і, смію думати, не вийде, хоч певні заслуги перед ще підсовіцькою українською літературою у нього усе ж є.
Стосується це підтримки і навіть леліяння поетичного післяшістдесятництва. Це було принципово, це було показово, це було героїчно. Було і загуло, позаяк літературу не вчать, а в ній живуть. Що ж до Ольги Гнатюк, то з волонтерки, з перекидувача певного типу текстів з України в Польщу, а звідти — далі на захід вона цілеспрямовано перетворювалася і перетворилася на щось подібне до культурного аташе Польщі в Києві.
Точніші характеристики службового її статусу малоцікаві. Цікавим є інше — вона й далі «знає», що українській літературі потрібно, і це знання настирно нам пропонує. Наразі на посаді чи просто в кріслі заступника Голови українського Пен-клубу. Де головує Андрій Курков.
Російськомовний письменник з дуже й дуже великою славою у якомусь швейцарському кантоні, де домогосподарки і торгаші мають (так, принаймні, я чув) його за великого європейського письменника. Рівня Толстого чи Достоєвського, про яких ці господарки теж лише чули.
Будучи Головою нашої Спілки В.Яворівський (теж письменник світової слави і не менш хитромудрого крутійства) колись зробив А.Куркова спілчанським секретарем. Крок шарлатанський, але багато чим «свіжий». Не російський (так мені здається) русак — це дуля що у бік Москви, що у бік замшілого Києва. З цього часу Курков з авансцени українського письменницького життя вже не сходить.
Мітингує разом з братами Капрановими, видається рясно і скрізь. Хоч за покликанням і суттю не митець, а продуцент т.зв. літературного «чтіва», у маскультуризованій Європі найбільше розкуповуваного і навіть шанованого. А у нас, як бачимо, вже «продвінутого»… Чи ще не «продвінутого»?
Я й забув, задля чого про все це пишу.
Задля того, щоб назвати членів українського журі щорічної літературної премії Європейського Союзу, Це — Андрій Курков, Ольга Гнатюк, Олександра Коваль, Остап Сливинський та Ірина Славінська.
Коротко про тих, кого ще не згадував. Олександра Коваль — директор Інституту української книги. Є (ми ж Європа) і така булька. Очолювана, буду скорочуватися, маркітанткою, що ініціювала і заробляє на щорічному львівському книжному базарі (чи форумі?). Остап Сливинський — літературознавець, письменник, перекладач. Який саме — не читав, не чув і не знаю. Контекстуально ніякий. А Ірина Славінська — перекладачка, журналістка, радіоведуча.
Журі, як бачимо, високодостойне.
Ким і для чого набране — ніхто не скаже. Україно радій, Україно пишайся, Україно знай. Хто ти і що ти. У добу розхапуваних вакансій, крісел і далекосяжних благ.
Григорій Штонь
