Культура

І вечір І.Павлюка, і пам’ять про Нілу…

В столичному Музеї історії української літератури перейшов поетичний вечір Ігоря Павлюка. Багатий був вечір. Мав і я на ньому слово про друга-брата. Згадав, вічної пам’яти, Нілу ЗБОРОВСЬКУ…

Як разом, від Інституту літератури, їздили, до неї, на 40 днів, у її Рубаний Міст, на Черкащину. Згадаю принагідно й тут..

Уже вісім зимових літ, як ЇЇ немає.
Запізналися з нею десь серединою 90-х. Пам’ять наразі висновує життєві – з-копитá, в-галоп, – вирізьблені речі. 1998-ого на Хрещатику страйкували шахтарі. Там і здибалися випадком. Я давав інтерв’ю телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно й предметно – і до такої міри переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за питомого гірника.

Ніла не віднаджувала – все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицької кав’ярні «У Ґеорга». Я тоді крєпко богемив: волосся, джинси, обв’язом в чорну куцу хустку, «кроси»…

Одне слово, все, як годиться.
За кавою – просто на люди – пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі подалися на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки». Ніла принесла щойно видану книжку.

«Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію – усе передам і слово окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви есею (!!!) я не запам’ятав…

Книжка поетична моя на часі стала …

– Марія [Рудак ] просила, щоб живого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка Ґудзя, в Немильню, – проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня (2010 рік), зателефонував до неї. – Тобі все підготувала. Де ти?!

(Од попередніх наших одвідин меморіяльні Юркові справи пішли нагору: поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям, погруддя поставити, найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме рідна Юркова сестра з Канади озвалася).

Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло тоді в мене.
— Я з вами, — тільки й сказав…

Далі часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті літератури, чи десь на каві або ж на «швидкій» столичній майдановій «картоплі», чи проводжав її – або ж до ректорату, у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської…

Одначе зготовані матеріяли так чи так, але до мене не потрапили… Востаннє, телефонічно, перекинулися словом за місяців два до її смерти. «Жива, але не зовсім здорова, –спокійно сказала вона. — Приїхати поки що не можу…».

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.
Ніколи.

Треба робити було все в часі.
Мені…

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.