До дружини з іншого міста приїхала давня, але близька подруга з їхнього далекого щасливого дівоцтва. І вони кличуть мене до кухні на скляночку вина із полуницями. Відмова, кажуть, не приймається…
Перше, аніж приєднатись до десерту в той спекотний пізній вечір, питаюсь дозволу в дружини: «А можна в шортах?..»
— Та ти шо!!! Та як ти взагалі посмів! Та як ти собі уявляєш – наш десерт і твої волохаті ноги?!
… Я вдягаю сорочку, штани, нові — щоб без дірок — шкарпетки, і хіба лиш відсутністю краватки легковажу в своїй власній кухні…
***
А тепер переглядаю оці фото, читаю про знаменитих українських письменників, та що там знаменитих – майже класиків при житті – Юрія Андруховича та Андрія Любку — і думаю собі: як же легко мене надурити, узяти на понт!
Мої волохаті ноги, бач, не гармоніюють до десерту!
А як же, оно, Любка в шортах перед численною поважною читацькою публікою, з-поміж якої жодної душі з голими коліньми, лиш Любка в шортах, який, можливо, уявив себе забуханим Хемінуеєм…
Або Юрій Андрухович на пару з тим-таки Любкою вже перед іншою поважною читательною публікою у сандаліях на босу ногу… Правда, з добрим педикюром, але ж босий все одно!
Я доти ніяк не вміг второпати чому воно так: поки був у шортах – запрошення на полуницю із вином мене «завело» раптом, ніби юного коханця, аж оскоминою у той пізній вечір узялось, та варто було одягнутись як жених – не смакували вже ні полуниці, ані то вино.
Чому?
Все просто. Кожна мистецька натура, якщо в ній мистецтва – хоч би трохи більше, аніж кіт наплакав, має вільно дихати завжди і всім своїм єством та тілом – від нігтів на ногах у Андруховича до голих литок Любки!
Інакше – про добру полуничку годі й мріяти.
Сам на собі в тім переконався.
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
