Два роки тому, на початку червня (5) відійшов у засвіти чудовий український письменник з тернопільським корінням Петро Сорока. Дивовижний, глибокий письменник, який ще чекає свого прочитання, аж тоді, коли українська нація стане нацією і збагне, яких письменників має, де на чільному місці і ім’я Петра Сороки.
Ці коротенькі його розмисли із денників 2007 року…
… Знавіснілий м..ckаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах з пекельною думкою, підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав.
Мені не запихали під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не протрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікуванні смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Маґадан.
Я не їхав телячим вагоном через неісходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою від голоду і холоду. Не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
Я не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», я не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною».
Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крові. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми дідами й батьками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми.
Тому я ніколи цього не забуваю і не забуду!
***
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.
Петро Сорока
