Давно мене непокоїть ця тема.
А річ у тім, що дитячих пісень не існує. Дитинка, яка з мікрофоном у руці співає на камеру, часом дуже пристойно, а частіше з жахливою імітацією ДЦП, для мене вічна й тяжка травма.
Оскільки дитині співати немає про що (вона ще не доросла до пісні, як не доросла до кохання, до війни, до тяжкої праці…), то вона мавпує дорослих, часом до огиди – з грайливими інтонаціями й жестами «про любов», або з рішучим запеклим патріотичним виразом або ще якою личиною дорослих лицедіїв.
Але ж це всього лише дитина!
Навчаючи її мавпувати, кривлятися, співати те, чого вона не розуміє й не відчуває, батьки й «педагоги» прирікають її на таку саму поведінку до кінця днів – що й спостерігаємо на нашій (і не тільки) естраді.
З іншого боку, святе місце пустим не буває.
Діти, особливо талановиті й чутливі, все одно співають і будуть співати, і не можна їх кидати напризволяще, прирікаючи на іншу біду — несмак, «кричалки», дешеву попсу…
Який може бути порятунок?
Я, як завжди, оглядаюсь на нашу давню етнопедагогіку, тобто – як воно було в нашому селі, ще коли туди не проникли патефони, телевізори, навушники і всяке таке.
Було дуже просто: дітей ніхто спеціально не вчив, вони крутились під ногами і, кому бог дав, уважно підслуховували, що співають старші, переймаючи все так само талановито, як мавпують і сучасні діти, але із зовсім іншою свідомістю: таких явищ, як вундеркінд, овації, гран-прі, всенародна слава, не було й бути не могло. А ще менше загрожували дитині «заохочування» з боку дорослих – вокальні студії, вправи, муштра, далі конкурси, вища музична освіта, конкурси, заробітки, життя серед святинь людського духу, які далеко не кожна доросла людина здатна розуміти й поводитись адекватно своєму розумінню.
То як же тепер поратися з дітьми?
А знаєте, дуже просто: не «заохочувати». Бо направду, всі оті батьківські та вчительські заохочування – то є дурне, а часто ще й недобросовісне насильство над дитиною. З широким застосуванням свідомого чи несвідомого обману до дитини. Ви хочете йому добра, а воно хоче вам догодити, а між тим до святая святих, до його душі, до його інтимних стосунків з музикою, а особливо з піснею, нікому й діла немає, а хоч би і є, то все одно таїна там велика, й не знати, що з теї таїни виросте.
Я знав десятки музично обдарованих дітей, чиї батьки (я сам до таких належу) не потрапили правильно повестися й віддали маленького бога на подвійні тортури – в школу звичайну та в школу музичну. Одне моє дитя, відмінник, кинуло шкільну музичну семилітку за півроку до блискучого її закінчення, а друге чесно доорало ту ниву, отримало диплома й навіки забуло, яким боком сідати до інструмента.
Це ніякі не винятки, це правило!
Винятками є діти, які, витримавши весь музично-освітній марафон, зберегли в собі інтерес до музики. Це істинні герої. Їх так мало! Їх завжди було й буде мало, але навіщо ж їх мордувати? А головне – навіщо мордувати тисячі й тисячі непричетних до музики й ні в чому не винних дітей?
З цього випливає моя концепція укладання пісенного збірника – не дитячих пісень, а пісень ДЛЯ дітей. Це будуть «дорослі» пісні (повторюю, дитячих пісень не існує), але без прицілу на вундеркінда. І найважливіше: на титульній сторінці криком кричатиме епіграф:
Не можна ні примушувати, ні заохочувати дітей до навчання! Особливо до музичного.
Василь Триліс
