Культура

Тарас Шевченко і Кримська війна

Розпочинаючи навесні 1853 року «христовий похід» проти Османської імперії з богоугодною метою визволення слов’янського православного населення з-під гніту іновірців, російський самодержець Микола І навіть уявити не міг, що загонить себе і Росію у такий глухий моральний, економічний і політичний кут, з якого вихід може бути тільки один – смерть.

Але це буде смерть не тільки більш як півмільйона безіменних рекрутів, матросів і ополченців, в основному кріпаків малоросійських губерній, які гинули з вини бездарних воєначальників спочатку на берегах Прута і Дунаю, а пізніше – в обороні Севастополя…. Ба навіть не смерть таких справді талановитих полководців, як Нахімов…

Государю російському, цьому «собіратєлю русскіх зємєль» і в страшному сні не могло приснитися, що дуже скоро Його Величності доведеться власним життям розплачуватися за свої ненаситні імперські апетити, закамуфльовані лукаво під ідею світового месіанства, які стали чи не головною державною доктриною відсталої по-середньовічному російсько-азійської деспотії. Доктриною наскрізь брехливою, антигуманною, завданням якої було виправдання загарбницької міжнародної політики царату, тих безкінечних війн, які вів войовничий «фельдфебель» Микола І на Кавказі, близькому і далекому Сході.

Але, як не дивно, саме на цих здавалось би, «брєдових» ідеях світового лідерства, «Третього Риму» і «спасителя» «слов’янського православного міра» і трималася російська імперія. З верхів до низів. Бацилою панславізму, світового месіанство були в однаковій мірі вражені чи не всі знамениті політичні і державні діячі, часто опоненти: революціонер, батько російського анархізму Михайло Бакунін і родоначальник москвофільства – монархіст Михайло Погодін, патріарх слов’янофілів Сергій Аксаков і ворог номер один російського самодержця — Олександр Герцен!

Дивно, але саме Іскандер на початках Кримської війни, піддавшись істеричній пандемії імперського російського шовінізму, захмелілий від патріотизму, радів під дзвін свого «Колокола», що нарешті, «російський народ пішов за своїм царем».

Але повернемось до «самой странной и ненужной», за словами князя Трубецького, «визвольної» Кримської війни 1853 року. Якої, на думку тогочасних прогресивних «сынов Отечества», можна було уникнути, якби божевільні ідеї Миколи І не підтримали представники офіційної журналістики і публіцистики, а за ними й такі дворянські поети, як Майков, Фет, Полонський, Тютчев, О. Жемчужников, О. К. Толстой, Вяземский та інші.

Зокрема, Аполон Майков оспівував «високий дух» народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив імператору російському перспективу стати «всеславянским царем». Захлинався у хвалебних віршованих одах «війні за визволення словянського і християнського миру» й ідеолог слов’янофілів Олексій Хомяков:

Вставай, страна моя родная,
За братьев! Бог тебя зовет
Чрез волны гневного Дуная,
Туда, где, землю огибая,
Шумят струи Эгейских вод.

І тільки Тарас Шевченко не брав участі у цьому колективному «одобрям-сі» російських дворянських поетів загарбницької політики самодержавства. З-під пера Шевченка, конфірмованого солдата тих російських батальйонів, які паралельно вели тиху неоголошену завойовницьку війну Росії із племенами-ханства Середньої Азії, якому було височайше заборонено писати, з’явилася ця гнівна інвектива:

Мій Боже милий, знову лихо!…
Було так любо, було тихо:
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк! Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
гризуться знову…

Так, саме цим болісним експромтом відреагував невольник Новопетровського укріплення Тарас Шевченко на початок Кримської війни 1853 року. Невідомо, була ця експресивна довершена мініатюра самостійним твором, чи початком майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку Поет дав черговій воєнній авантюрі ненависного йому Миколи І, а також передчуття її ганебного кінця.

І цю магічну силу і містичну прозорливість Тарасових, за словами П.Куліша, «плачів і пророкувань», можна пояснити не тільки закодованою в його генах історичною пам’яттю, а й високою громадянською свідомістю, розуміння світової політики та інтуїтивним відчуттям своєї епохи. Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки – «обраним», серед який був і Тарас Шевченко.

Однак, більше ніж «барабанні вірші» (вислів Чернишевського) російських вірнопідданих поетів гнітили Шевченка співчутливі до імперських ідей царя настрої близьких йому по духу людей, зокрема слов’янофілів, серед яких було чимало освічених дворян, наприклад, славна своїм гуманізмом родина письменника Сергія Аксакова, з яким Тарас Григорович листувався, навіть радився з приводу своєї російськомовної повісті «Матрос или Прогулка с удовольствием и не без морали».

Та, на жаль, «патріарх слов’янофілів», лояльних до царя, аж надто категорично розкритикував повість… Чи не тому, що Тарас Григорович так тепло змалював образ істинного героя оборони Севастополя – українського кріпака-ополченця, людину благородну, чесну, добродійну – на противагу розбещеним, брутальним і жорстоким російським панам-дворянам? На жаль, якраз за правдиве відтворення реалій російської імперії і її панівного класу і не були надруковані російськомовні повісті Шевченка….

Таке одностайне несхвалення його прози, здавалося б, найпрогресивнішими колами Росії, тільки поглибили ті розчарування «слов’янським братерством» під егідою російського царя, які пережив Тарас ще у 1847 році, після ганебного розгону Кирило-Мефодіївського братства, і мав час осмислити впродовж 10-річною солдатчини… Рятувала Поета від глибокої депресії тільки надія на прозріння «другів своя»…

І далекоглядний Геній Тараса не помилився: дуже скоро прийшло до слов’янофілів гірке розчарування діями Миколи Палкіна. В одному з листів до знайомих дочка їхнього патріарха Сергія Аксакова, Віра, з відчаєм писала: «Положение наше — совершенно отчаянное. Не внешние враги страшны нам, но внутренние, наше правительство, действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».

І написала тоді, коли, нарешті, дійшли до світлих умів російських трагічні розповіді Тараса Григоровича чутки про селянські заворушення на його батьківщині, в Київській губернії, викликані тяжким становищем кріпаків усіх малоросійських губерній, на плечі яких ліг весь тягар руйнівної Кримської війни.

Важко уявити, до якої нелюдської жорстокості доходили російські урядники, змушуючи українських селян-кріпаків одночасно брати участь в ополченнях, забезпечувати фронт продовольством і боронити Севастополь….

Але довго, на жаль, довелося чекати Шевченкові повного прозріння російської інтелігенції. І не дивно, адже на перших порах імперському шовінізму підкорився навіть Олександр Герцен! Зате першим після Шевченка прозрів молодий письменник і учасник кривавої оборони Севастополя, спричиненою небоєздатністю російської армії і бездарністю царських генералів, Лев Толстой.

З його вуст «вищий світ» Петербурга почув усю правду про оборону Севастополя… Поволі невдоволення Кримською кампанією Миколи Палкіна охоплювало усі верстви населення Росії: від знекровленої армії до апологетів «русского месіанства»…

Поволі приходили до тями патріотичні уми прогресивно мислячої інтелігенції, не кажучи вже про малоросійське оточення Шевченка і його російських побратимів: Чернишевського, Некрасова, Добролюбова….

Так, мовчанням саботував Кримську війну Іван Тургенєв – на ту пору не тільки відомий письменник, дослідник і виразник суспільних настроїв, а й представник стану великих латифундистів, «західник», орієнтований на Європу і її цінності. Світова ізоляція Росії змусила замислитись навіть далеких від політики дрібних землевласників, звиклих гуляти європейськими курортами, за словами Шевченка, здерши з кріпака останню свитину разом зі шкурою…

Зате щойно народжений різночинний «середній клас», на який, як відомо, великі надії покладав Шевченко, підтримував жорсткі санкції Європи щодо Росії.

Але тільки поразка російської імперії у Кримській війні і ганебне самогубство Миколи І, у пух і прах розбили доктрину графа Уварова про непереможну триєдність: «православія, самодержавства, народу», на якій, як на трьох китах, нібито тримається «земля російська», а з нею й імперська абсурдна ідея світового месіанства – сиріч «русскаго мира», сиріч «визволення православного слов’янського світу від мусульман і католиків», якою маскував Микола І свою мрію розширити кордони своєї Імперії за Дунай аж до Балкан…

Так над силу та попри жорстокий пресинг «Третього відділу» російське суспільство, кажучи теперішньою термінологією, мимоволі обирало «європейський вектор» розвитку: свободу і реформи.
Але… так і не обрало….

Галина Тарасюк
(уривок з роману «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія».
Київ, Дніпро, 2015 р.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.