Зі здивуванням дізнався, що в одному із сіл Винничини не варять узвар, а в селищі Березна на Менщині мій давній товариш крепко здивував, сказавши, що не варять ніколи куті, і він не знає що це таке. А в селах Горбове та Гнатівка Новгород-Сіверщини не колядують! Як і в Смолині Чернігівського району, хоча в сусідній Лебедівці — таки колядують. Можна б сказати, що між цими двома селами у давнину проходив кордон між Московським царством і Річчю Посполитою, але ж у моїй Авдіївці, яка теж була на території Московщини — колядували…
Тож спогад — як це було за мого дитинства.
На Святий вечір варили і кутю, і узвар. Звісно, ніяких родзинок ніхто тоді не знав, але баба Лисаветка у макітру насипала розпарений мак, ставила на свої широкі спідниці між колін і терла. Давала й мені попробувать — та куди там, у мене ні терпіння, ні сили не вистачало! Але в неї зрештою мак пускав білувате молочко.
На покуть клали загодя сіно і коли уже ввечері кутя і узвар були готові, їх несли, примовляючи «Несу кутю на покутя, а узвар — на базар, кво-кво!». Останнє — щоб кури на яйця сідали. І ставили кутю та узвар на сіно на покуті.
До різдвяного столу могли готувать якісь пісні страви, скажімо, капусту тушковану, картоплю, пісний борщ із грибами, та я не пригадаю всього, бо хлопцю було не до того. От як мати з погреба вносила холодні квашені яблука в алюмінієвій мисці — це пам’ятаю. На жаль, не було в традиції ні дідуха, ні зірки в колядників — останнє, можливо, через комуняцькі заборони…
Коли вже горіла перша зірка на небі і всі готові були сідати за стіл, батько відкривав сінешні двері і нам, враз притихлим, голосно проказував у понадвор’є: «Мороз- мороз, іди до нас кутю їсти!». І так — тричі. А тоді: «Ну, як тепер не йдеш, то щоб і літом не ходив!». І при цьому щоразу розказував, як десь колись отак господар закликав мороза, аж із двору почулося: «Я вже кутю поїв — іди ворота зачини!”. То злодій коня вкрав і так озивався, насміхаючись…
Сідали за стіл з молитвою. Батьки — ледь перехрестившись, а баба молилася більше. І чекали колядників. Зазвичай, це були малі діти. А старші та дорослі вже ходили щедрувати. Проте у нас не було звичаю носити бабам-дідам кутю. Чи, може, то через те, що моя баба Саша жила далеко? А ось на Винничині такий звичай є, ще й не тільки до родичів ходять, а й до сусідів…
Україна — різноманітна. Багата і красива.
Христос народився!
Василь Чепурний
