Прочитала добірки віршів багатьох поетів у лютневому номері «Української літературної газети»: шляхетні, глибокі і масштабні філософські вірші Івана Прокоф’єва, які виділяються культурою думки; ліричні і лаконічні вірші Інни Ковальчук, які люблю за логіку і культуру письма, чудові вірші Василя Солов’я. Особливо хочеться цитувати його катрени: Скрипку шанують стару, / При тому смичок забувають./ А він, лиш торкаючись струн, / Їй славу завжди здобуває.
Прекрасні новели Ірен Роздобудько, прочитавши які, я вже ніколи не забуду, настільки вони мене потрясли. І в цьому ж номері — добірка віршів на розворот (яка теж мене потрясла!..) номінанта на цьогорічну Шевченківську премію, що дійшов до фіналу, але не отримав її, Ігоря Павлюка. Ця добірка — клондайк на сто чи й двісті років для пародистів: що не вірш — то купа ляпсусів і суцільний несмак, розхристаний текст, ще й логіка не дружить з автором.
При цьому усі вірші про себе, коханого, в компанії (не більше й не менше) Бога, який після смерті цього автора “цілуватиме в серце”. Бо він теж “творець”, що “змок до кісток на зорянім дощі”. “Віршів моїх пахучі томища – / мов тлумачі Господніх снів, /Де я веду інтимні бесіди / Із тим, хто любить нас усіх” (тут слово “тим”, тобто натяк на Бога, з маленької літери), і далі вірш закінчується: “Душа – криничний журавель -/ ВІДРОМ пісень/ У космос дзенькає – / Сльозинна іскорка, / Модель…”. Хоч наступний вірш і має прикриття, що він “Іронічно-наївний”, але я його кваліфікую як свідчення про невиліковний нарцисизм і графоманію, бо “що у тверезого на думці, то в п’яного на язиці”.
Отже Павлюк пише про свої справжні мрії: “Став би славетний між народами і серед птиць./ Учив би всіх журбу скловатяну / Любов’ю бить… Мав би з богинями поганськими оргазм і все…/ І самогони із шампанськими, / І суть, і сенс” А далі ще крутіше: “Споїв би кофієм з каМфетками /Дів монастир / А потім, ввечері, СКУЙОВДИВСЯ /Й пішов НА ХРЕСТ, / Де християнська Богородиця, /Де бій, не фест./ І був би ще одним розбійником, /Що в каятті / В останню мить свій гріх розвіює/ І йде в святі” (виокремлення мої – Р.Т.).
В иншому вірші, поет, який вже має онуків (проте біс, що “в ребро” ще з молодих донжуанівських часів нікуди й не відлучався він нього), теж відчуває себе чи то богом, чи Зевсом-казановою, чи безсмертним коханцем Апполоном, бо навіть на зірку дивиться, “мов на жінку, яку запліднив” . Муза і Доля для нього теж свого роду коханки, які за ним “скучали, готуючи безсмертя елексир…. Та жодній з них я не здававсь без бою” (плагіат… – бідний Вакарчук). Проте Павлюк упевнений, що “візьмуть нащадки те, що я нашрайбав” і “оживлять в кольоровому кіні”, що “мої книжки читатиме хлопчина/ Від них заплаче Штучний Інтелект/ І усміхнеться щеплена калина/ кущем-прибульцем з чудних планет./ Всміхнемось разом всі – / Земні й космічні, / Розділим щастя, як весільний торт/ Жаль, Той, у кого атоми полічені, /Не хоче розірвати горизонт” – оце масштаб слави Павлюка – вселенський! Не менше й не більше.
Але вибачте, цитувати й далі цю ахінею не маю часу і бажання, бо чим далі в ліс, тим… — на кшталт “Тому я крізь ями й перехрестя / На Волинь подамся, у ДУПЛО./ Хай мене русалки там запестять/ Перед тим, як сісти в НЛО, /Адже ліс їх зрубаний під корінь /Йшов, напевно, й на мої книжки”:))…
Все з мене досить. Та й робота ця для фахівців, які чомусь й досі бояться сказати своєму колезі, що “король голий”. Агов, критики, ви де???? Далі хай розбирають на “ахворизми”, які “нашрайбав” Ігор Павлюк, фанати його графоманії, критики, викладачі Дніпровського університету, які одноголосно писали в Шевком “Одобрям кандидатуру Павлюка”…
Хтось мені дорікав, що Павлюк геніальний поет! А якби оце дали йому Шевченківську премію?!.. Проти фактів, товаріщі, не попреш. Читайте “УЛГ”
Раїса Талалай
